Звісно, я розповім тобі цю історію, наче ми сидимо біля вогнища у Карпатах і ділимось теплом.
Зоряна вийшла з човна, що пахнув смолою і річковою іржею, і одразу зрозуміла – назад вже не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, пронизане ароматом сосни, моху, риби і чогось ще, ніби сама життя без домішок.
— Ласкаво просимо, — сказав провідник, хлопець у рибальському жилеті. — Це база «Живі води». Став палатку, де хочеш. Туалет вон там. Хочеш працювати – завтра о восьмій на березі. Прибираємо сміття.
Зоряна кивнула. Слово «працювати» не лякало. Лякала інша тиша. Вперше за довгі місяці ніхто не задавав їй питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже справилась?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився зі співчуттям чи тривогою.
Вона розклала на підвіконні палатку, прямо на краю води. Сіла на пеньок, зняла чоботи, опустила ноги у крижану річку. І вперше за довгий час не заплакала.
Пройшло два тижні. Зоряна носила відра, копала траншеї, мила каструлі. Руки були в подряпинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові — лише спокій. Люди на базі були різні: студенти, біологи, колишні ІТ‑фахівці, художники, волонтери з усіх куточків України. Всі трохи дивакуваті, трохи загублені.
— Ким ти була? — спитала ввечері Олеся, дівчина з рудими дредами і голосом, як у кобзаря.
— Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Черкасах.
— Чому пішла?
— Син помер. Рік тому. Він утонув. Я більше не могла. Слів… не залишилось.
Олеся не здивувалась, не розмахнула руками, лише кивнула:
— Розумію. У мене батько – рак. Помер у грудні. Я приїхала сюди. Інакше б зійшла з розуму.
— Тут люди не сходять з розуму?
— Тільки в голові можна зійти. А тут… ні, не страшно.
Зоряна вперше усміхнулася.
Вона почала малювати. На крафтовому папері з старих мішків: зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. І час від часу — свого сина, тепер у рибальському жилеті з веслом, що усміхається.
Одного разу її малюнки повісили на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої – фотографії, вірші, вироби з кори.
— Оголошую день самовираження! — підкрив голосно Олексій, високий і завжди розпатланий координатор. — Хто ким був, хто ким став, хто ким хоче бути – покажіть!
— А ти? — спитала Зоряна.
— Я був маркетологом. Тепер — чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони обидва розсміялися і більше не ховали свої шрами.
Третій місяць приніс біду. Не з лісу, а з міста. На човні підплили мати і сестра Зоряни, мов привиди в яскравих куртках, з величезними валізами і обличчями, повними докору.
— Зоряно! Ти з розуму зійшла?! — крикнула мати біля її намету. — Де ти взагалі? Тут люди‑дибочки! Як ти виглядаєш! Боже мій, це законно?
Сестра — Віра — оглядалася, ніби шукала скаргу.
— Ми так за тебе хвилювалися! Ти не підбираєш дзвінок, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. І до речі, тобі майже сорок! Ти ж викладачка!
Зоряна мовчала. Люди біля вогнища застигли. Олеся підійшла ззаду, тихо доторкнулася до плеча:
— Потрібно?
— Ні. Я сама.
— Ми в шоці, — продовжувала мати. — Думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
— Це й є моя реабілітація, мамо.
— Не дурни. Ти спиш у наметі! Ти носиш воду! Ти ходиш з чужими!
— Вони не чужі. А ти… ти давно мене не чуєш.
— Зоряно, — втрутилася Віра. — Ти нас не чуєш. Ми ж твоя родина!
— Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла піднятись? Коли щодня думала, що краще б я померла замість нього?
— Ми… намагалися допомогти!
— Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна — це не допомога. Це відмазка, щоб не бути поруч.
На мить настала тиша, лише річка плюскотіла, ніби піддакувала.
Олексій підійшов, запропонував чашку чаю. Мати підстрибнула:
— Хто це?! Ти її зомбував?
— Це людина. Один із небагатьох, хто не боїться мого болю. А я — не зомбі. Я жива.
— Ти божевільна, — прошепотіла Віра. — Просто божевільна.
— Може й так. Але це мій вибір.
Вони поїхали наступного дня без прощань. Зоряна сиділа на причалі босоніж, з банкою меду в руках. Олеся сіла поруч.
— Як ти?
— Як дерево, у якого викорінювали, а воно раптом пустило нові корені.
— К
