Щасливою бути обовязково
Батько залишив сімю ради іншої жінки, коли Соломійці було лише чотири. Пішов відразу після Нового року, на порозі глянув дочці в очі й мовив: «Пробач», після чого тихо прикрив за собою вхідні двері.
Мама прийняла цю подію спокійно, ніби вона давно була вирішена долею. У їхньому роді ані в материн, ані в бабусиному жодна жінка не мала тривалого шлюбу. Але вже за кілька тижнів, вночі, вона випила всі ліки, що були у хаті снодійне з анальгіном, і, мирно заснувши поруч із донькою, так і не прокинулась.
Вранці Соломійка довго намагалася розбудити маму то торсала, то лізла за сніданком, а потім знову поверталася, притулялася й просила очима прокинутися. Врешті стомилася, обійняла маму й заснула біля неї.
Зимовий день ледь тягнувся, вже сутеніло, коли дівчинка прокинулась від холоду. Вона щільніше натягла на себе ковдру й ще ближче притулилася до матусі, та стало тільки холодніше. Саме тоді Соломійка вперше відчула цей нестерпний, глибокий холод, що йшов від матері. Гарячі сльози обпікли їй щоки.
У коридорі клацнув замок, двері відчинились. Соломійка кинулась туди вихором. На порозі стояла Галина мамина сестра.
Соломійко, ти вдома А де мама? Я їй цілий день дзвоню, телефон не бере. Я вже переживаю.
Дівчинка вчепилася за поділ Галининої дублянки, різко смикнула, показувала пальцем у спальню, намагалась щось крикнути, але голосу не було: лише розкривала рот, кривилося обличчя, текли потоки сліз і слюзи а звуку не було.
У Галини дітей не було все не судилося народити, тож після пяти років спільного життя чоловік залишив її. Свою племінницю вона любила щиро, всією душею, замінила їй маму. З того жахливого дня Соломійка залишилася з Галиною всі документи оформили вчасно. Весь свій час, турботу й тепло Галина віддала дитині, але за три роки жодна реабілітація так і не повернула дівчинці голосу.
Тієї зими морози вдарили якраз на Водохреще зі справжнім скрипучим снігом. Соломійка з подругами цілий день каталися на санках у парку Шевченка, ліпили дружну сімю сніговиків, падали й робили «снігових ангелів».
Все, час додому. Глянь на себе шубка вже від снігу стоїть, а рукавиці геть примерзли. Ходімо. По дорозі ще в «Сільпо» за молоком і макаронами, засмикала Галина.
Люди то заходили, то виходили, двері магазину постійно відчинялися та зачинялися, а біля входу спокійно сидів рудий кіт. Він дивився розумно й гордовито, заплющивши очі, ніби йому нічого не треба, просто гріється на повітрі. Лапки лише перебирає від холоду. Соломійка присіла біля нього і поманила Галину йти до магазину самої.
Добре, я швиденько. Тільки з місця не руш!
Дівчинка обережно погладила кота, той заурчав, вигнувши спину від задоволення. Соломійка обхопила його за шию й притиснула до щоки. І тут сльози гарячими потоками побігли обличчям, а кіт почав їх злизувати, чхаючи та облизуючи знову.
Ой лишенько, що ж ти робиш! Він же дворовий, брудний, обурено мовила Галина, хапаючи Соломійку за руку й тягнучи до машини. Дівчинка впиралася, виривалася, але Галина силою посадила її на заднє сидіння й сама сіла за кермо.
Кіт підійшов і до машини сів, дивиться крізь скло, жалібно квакає.
Ні, так не можна. Він уже мій. А я його покидаю, схлипуючи, втирала сльози Соломійка.
Ти сказала це Ти щойно заговорила! Повтори ще раз, сонечко! тремтячим голосом благала Галина.
Ми не можемо покинути його. Він без мене загине! крикнула племінниця прямо в обличчя.
Галина негайно вискочила, підхопила кота, притисла до себе, сіла з ним на заднє сидіння поряд із дівчинкою. Рудий міцно вчепився кігтями у дублянку, а побачивши Соломійку, перестрибнув їй на коліна й затих.
Захотіла собі кота так і сказала б раніше, я б давно вже його тобі знайшла! легко й щасливо засміялася Галина.
Інколи те, що зцілює й звільняє від тягаря мовчання та самотності, приходить у наш дім тихо та несподівано разом із теплом дружби, любові й звичайного рудого кота. Щастя знайдеться, якщо просто не зраджувати собі й довіряти серцю.
