Більше не дружина
– Толю, ти сьогодні міряв тиск? Таблетку випив? – Марія виглянула в кімнату, витираючи руки об рушник на фартусі.
– Та відчепись, Маріє, зі своїм тиском! – бурчить він, не відриваючись від телефону. – У мене нараду через годину. Де моя блакитна сорочка, та, що з бавовни? Попрасувала?
– Так я ж тобі вчора три сорочки попрасувала, ти сам казав цю віднести в хімчистку, там пляма була
– Знову все плутаєш! Тобі нічого не довіриш. Ладно, неси хоч яку. І зроби міцний чай, той твій ромашковий в горлі стоїть
В плечах Марії піднялася напруга, але вона промовчала й пішла на кухню.
За вікном листопад. Мокрий, холодний, дніпровське небо важке. Панельна девятиповерхівка навпроти всі вікна темні, лише в кількох світло. Я, Марія Сергіївна Бойко, 56 років, стою біля плити і дивлюся, як закипає вода у старенькому чайнику з відбитим носиком. Збиралася змінити ще навесні. Так і не змінила. Не до того.
Засипаю в кружку міцну заварку, як він любить, без мяти, без ромашки. Беру тарілку з бутербродами, які приготувала ще о шостій ранку: хліб з вершковим маслом і сиром, два шматки, скоринки обрізала, бо він з шлунком мучиться. Помідори нарізала, хоч ці листопадові кислі, мов картон, зате вітаміни. Все ставлю на тацю й несу в кімнату.
Анатолій Петрович Бойко, 58 років, сидить у кріслі з телефоном. Начальником відділу став три місяці тому. До цього був просто інженером, як і двадцять років до того. А тут Семенюк вийшов на пенсію, Толю, як найдосвідченішого, поставили замість нього. З новою посадою премія до зарплати тисяч десять гривень, власний кабінет, і, здається, новий погляд на себе і на життя.
– Сюди став, – не піднімаючи очей, киває на журнальний столик.
Я ставлю тацю. Затримуюсь мить.
– Толю, ну правда, випий таблетку. Ти ж казав, голова боліла.
– Казав, що боліла. Зараз не болить. Іди, мені зателефонувати треба.
Виходжу, в коридорі стаю біля вішалки, де висить його пальто, моя синтепонова куртка, зігнута парасолька. Стою, дивлюсь у порожнечу. Потім беру ганчірку й протираю підвіконня на кухні бо більше зайнятись нічим у цю мить.
Ось так у нас триває вже зо три тижні. Відтоді, як Толя отримав підвищення й поїхав на якийсь корпоративний тренінг у Ворзель, а повернувся іншим: підтягнутим, з модною стрижкою й новим виразом обличчя. Я тоді зраділа. Думала: ожив чоловік, добре. А далі почалася дива.
Став їжу критикувати раніше зїдав мовчки, а зараз борщ пересолено, котлети сухі, гречка з тушонкою «їжа для студентів, не для керівника». Я перепитала, чи не ослухалась. Він глянув на мене з осудом:
– Маріє, ну вже час готувати щось людське. Рибу запечену, нормальні салати, не оце твій олівє раз у рік.
Я запекла рибу. І салат приготувала. Він зїв мовчки, я подумала все гаразд. Наступного дня прийшов похмурий: у товариша Олега Петровича, з яким познайомився на тренінгу, дружина не працює, повністю займається домом і ще й «виглядає як людина».
Я змовчала. Було що відповісти: я теж не працюю вже чотири роки, як скоротили бухгалтерію. Встаю о шостій, лягаю пізніше за нього, дім веду, по поліклініках його рецептами, в чергах за його таблетками, стежу аби пив, вожу його колеса на шиномонтаж. Сама могла би сказати, але звикла мовчати.
Два дні тому сталося таке, після чого мовчати неможливо.
Він прийшов під вечір. Я якраз знімала курячий суп із плити, на другому бульйоні для нього. Варила два з половиною години, пахло морквою й кропом.
– Чого так довго? заглянув у кухню.
– Затримався, кинув, скидаючи чоботи прямо біля входу.
– Суп готовий. Сідай вечеряти.
Зайшов на кухню, заглянув у каструлю скривився.
– Знову курячий.
– Толю, тобі ж доктор
– Знаю я про холестерин! Стомився я від лікарняної їжі вдома.
Подала суп, нарізала хліба. Поїв, не подякував, пішов у кімнату. Я помила посуд, витерла плиту, змахнула крихти. Зайшла в кімнату запропонувати компот.
Він у кріслі, щось у телефоні рожеве промайнуло. Телефон приховав.
– Толю, компот пити будеш?
Поглянув на мене довго, наче щось зважував.
– Ні, сказав. Потім тихо: Маріє, ти на себе подивись.
Не одразу зрозуміла.
– Що?
– Я ж кажу, подивись на себе. Коли ти в перукарні була? Дивись волосся скубеться. Халат твій у клітинку. Ну от на що схожа? Як сільська бабця.
На кухні капав кран. За стіною телевізор у сусідів щось мимрив.
– Толю, сказала я стиха.
– Що Толю? Я правду кажу. Мені на корпоративи ходити, зустрічі. Люди приходять дружина має виглядати, а ти Що це таке?
– Люди приходять? перепитала повільно. Хто приходив? За три місяці нікого не запрошував.
– Бо соромно! підвищив голос, і це слово, «соромно», важко впало в тишу. В Коровіна дружина подивитись приємно. Доглянута, стильна. А ти Поповніла, халат цей, волосся фарбувати треба
– Анатолію, промовила імя повністю, рідко так, тобі скоро шістдесят. Мені пятдесят шість. Ми вже не молоді люди.
– От тим більше! Саме тому треба за собою стежити! Я в спортзал записався, ходжу. А ти вдома цілий день сидиш і
– Цілий день вдома, повторила я дивно спокійно, здивувалася сама. Добре, Толю. Все зрозуміла.
Вийшла із кімнати, прикрила двері. На кухню. Взяла хліб, поклала в хлібницю. Вимкнула світло. Все це зробила спокійно, мов автомат. А всередині щось змінилося, не зламалося, а посунулося як меблі, що рухаєш у кімнаті дивно спочатку, а потім добре, що змінила.
Вночі не спала. Лежала на своїй половині ліжка, дивилася у стелю. Він захропів швидко, як завжди. А я думала.
Останнє десятиріччя я жила в режимі обслуговування. Варила, прала, ходила по аптеках, записувала до лікаря, супровід у таксі бо авто продали, як йому за кермо не можна. Його таблетки: від тиску «Нормодипін», від холестерину «Розувастатин», весною ще й від суглобів, по девятсот гривень за пачку. Занотовувала, що коли купувати, все по списку, аби не було перепочинку в лікуванні. Лікар казав: перерва небажана.
А тепер він мені каже, що йому за мене соромно. Що я стала, наче бабця. Що в іншого дружина краща.
Я лежала й думала. До першої ночі вирішила: досить.
Не «втікаю», не «розлучусь», не «скандалю». Просто досить робити те, що не цінується і не помічається. Досить бути ресурсом, як кран: відкрив і користуєшся. Хай тепер сам.
Зранку встала як завжди шоста, зробила собі чай, свой ромашковий, що він не переносить. Сіла з телефоном за стіл. Зайшла на сайт перукарні тієї дорогої, в ТРЦ біля метро, куди не наважувалась піти (там 1300 грн стрижка). Записалася на середу. Потім знайшла групу скандинавської ходьби в парку поруч безкоштовно, вранці по вівторках і четвергах. Занотувала в телефон.
Коли Толя вийшов о сьомій на кухню, на плиті стояла тільки його кружка. Хліб у хлібниці, масло в холодильнику. Сам впорається.
– А сніданок? озирнувся.
– Хліб є, масло у холодильнику, сказала я, не піднімаючи очей від телефону.
Помовчав. Сам налив чай. Нарізав хліба. Поїв, стоячи біля холодильника. Пішов на роботу мовчки.
Я подивилася, як за ним зачинилися двері, і відчула щось схоже на полегшення.
Тієї середи я справді пішла у перукарню. Майстриня-молода дівчина з поголеним скронею та купою сережок довго розглядала моє волосся:
– Давно не фарбувались?
– Років три, зізналася. Не до того все було.
– Відросло добре. Давайте легке мелірування, й форму підправимо.
Сиділа в кріслі дві з половиною години. Дивилась у дзеркало голова змінювалася. Вийшла інша. Не молода це неправда. Але життєрадісна, та, яку ледь не забула.
Витратила 3600 грн. По дорозі купила обличчя крем, не дешевий, а нормальний 800 грн. Спершу подумала: дорого. Потім згадала про Коровіна дружину й купила.
Толя ввечері помітив. Подивився на волосся. Нічого не сказав. Я й не чекала.
Наступного тижня у нього закінчились таблетки від тиску. Раніше контролювала це я: за три дні до кінця йшла в аптеку. Тепер побачила порожню упаковку, залишила на його тумбочці. Хай бачить.
Прийшов з роботи, пройшов повз тумбочку. Не нагадав. Наступного ранку сам поліз, знайшов порожню пачку, гукає:
– Маріє! Таблетки закінчились!
– Знаю, відгукнулася з кухні.
– Так чого не купила?
– Тобі ж під шістдесят, Толю. Ходи сам.
Пауза. Довга.
– Я зайнятий на роботі.
– У мене теж свої справи.
Які в мене справи не пояснювала, але ж зявилися: у вівторок і четвер скандинавська ходьба, познайомилась з двома жінками Ніною й Раїсою. Ніна завуч в школі, сміється так, що горобці шарахаються. Раїса тихіша, пенсіонерка, внуків виховує. Гуляли парком, говорили, дихали, й це виявилось приємніше, ніж я могла уявити.
Таблетки Толя купив сам, вигляд мав, ніби в сусідньому лісі за дичиною ходив. Поклав на тумбочку. Мовчав. Я теж.
Тоді я подзвонила подрузі Зіні Василівні Романюк, з якою працювали ще в бухгалтерії.
– Зінь, ти в суботу вільна?
– А що?
– Може в кафе або кіно?
– Маріє, з тобою все гаразд? Зіна здивувалась: не ходили разом мабуть років чотири.
– Гаразд навіть краще, відказала я.
У суботу зустрілися біля метро. Зіна поглянула на моє волосся ахнула:
– Марійко, ти шо! Яка краса!
– Нарешті до майстра пішла.
– Ну й молодець! Я вже думала коли ж
– Ото зараз якраз, кажу, й пішли.
Сиділи в кавярні, за вікном сипав перший сніг, величезний, одразу танув на тротуарі.
– Розказуй, сказала Зіна.
Розповіла і про підвищення Толі, і про рейд на тренінг, і про зміни у ньому, і про те, як сказала мені «подивися на себе», і про соромно. Голос спокійний, ніби чужу подію переказувала.
Зіна слухала, ледь нахиливши голову, мішала ложечкою каву.
– І що ти вирішила?
– Та нічого особливого, відповіла я. Просто перестала робити те, що йому не потрібно. Не наперекір, просто ні для чого.
– Я зрозуміла, Зіна всміхнулась. Мудро.
– Не знаю, чи мудро. Просто вже інакше не можу.
Ще замовили кави. Вийшли в темряві, в снігу. Зіна обійняла:
– Телефонуй. І давай у наступну суботу знову.
– Давай, погодилася.
Їхала додому у метро й думала, що з Зіною так, за столиком, без поспіху, востаннє зустрічались років шість тому завжди було не до того, все Толині справи, Толя.
Вдома він дивився телевізор. На кухні брудна кружка й тарілка з-під яєчні, видно, сам смажив. Раніше б одразу помила, тепер залишила.
– Де була? не повертаючись, спитав.
– З Зіною зустрічалась.
– Довго.
– Ага.
Пішла у ванну. Намазала новий крем. Дивлюсь у дзеркало: пятдесят шість, не молода, але жива. Зморшки біля очей, складка біля рота, мелірування личить. Жінка немолода й в тому нічого страшного.
У грудні купила собі нові зимові чоботи шкіряні, на підборах, не дешеву гумову халтуру, як три зими ходила. Заплатила чотири з половиною тисячі, не пошкодувала ні разу.
В квартирі щось невловимо змінилося. Готувала, але вже не тільки для нього дієтичне собі борщ по-нормальному, картоплю з куркою, навіть магазинні вареники бо чому ні. Його парових котлет більше ніколи. Їж, що є. Врач пояснив сам і дотримуйся.
Рубашки тепер прались разом з іншою білизною. Раніше прала окремо, на особливому режимі, сушила дбайливо Тепер ні.
Він помічав усе. Мовчав. Іноді кидав коротко:
– Знову вареники?
– Так, вареники, відповідала спокійно.
– Ти зовсім не готуєш.
– Вчора ж був суп. І жарке у неділю.
Ходив невдоволений, але не знав, що сказати. Прямо ж не заявити: чому перестала крутитися навколо мене?
А тим часом я продовжувала ходити в парк, зблизилася з Ніною в неї своя знайома лікарка, давно хотіла до гінеколога, а все відкладала. Записалася. Ще записалася на безкоштовні курси акварелі в бібліотеці: середа, дві години, не треба нікуди поспішати й думати лише про фарби.
В середині грудня Толя став затримуватись. Раніше я нервувала б, дзвонила, підігрівала вечерю. Тепер їла, коли хотіла, лягала коли хотіла. Приходив у девять, в десять, раз о пів на дванадцяту. Я не питала. Він не пояснював.
Що у нього зявилася інша, я здогадалася не по телефону, а по запаху: якось увечері повернувся з чужими парфумами різкий, солодкуватий, не офісний. Я подумала: от воно як.
Дивно а не боляче. Я чекала болю, а було інше: втомлена цікавість і полегшення, звільнення від відповідальності. Піде його вибір, не моя провина.
Я нічого не сказала. Спала спокійно.
Так тривало три тижні. На роботі затримки, дзвінки в ванній чула уривок: «Лесю, ну кажу ж, в суботу» Леся. Добре.
Думала про багато що. Тридцять два роки з цією людиною, виростили сина Сашка, який разом з родиною живе у Львові. В юності Толя був зовсім іншим: веселим, міг пожартувати, із сином на риболовлю. Коли став чужим не пригадаю точно.
Думала і про себе. Вся увага йшла на нього, що власні бажання зовсім забула: музика, книги, куди мандрувати, якщо мріяти. Це роками глушилося борщами і таблетками.
Заняття аквареллю стали несподівано важливими. Я сиділа в спокійному залі бібліотеки, а викладачка, Наталія Борисівна, 52 роки, показувала, як з’єднувати фарби. Я розфарбовувала яблуко, думала: востаннє малювала в школі, і от це мені подобається.
Якось Наталія Борисівна несподівано сказала: «Маріє Сергіївно, у вас гарний смак до кольору. Справді». Проста фраза, але це було важливіше за все, що я недавно чула від Анатолія.
На початку січня з Лесею, мабуть, закрутилось і померло. Дізналась не з визнання Толі, а по ньому: повернувся до звичної рутини, ні дзвінків, ні порухів душі, ні радості. Осунувся. Покашлював.
Я варила суп їв мовчки. Одного разу сів поруч на кухні, коли я чай пила, і сказав у нікуди:
– На вулиці холодно сьогодні.
– Так, мінус дванадцять, підтвердила я.
– Угу.
І пішов.
Що було з Лесею, почула пізніше випадково від Сергія Панчишина, спільного знайомого: «Чув, твого Толю коротко дамила одна риба. Та швидко злиняла, кажуть». Я: «Щось чула». Сергій засміявся й заговорив про дачу.
Напевно дівчина хотіла собі забезпеченого начальника, походеньок, цікавого життя. А отримала чоловіка з тиском і пігулками, котрий любить, щоб йому наливали чай правильної міцності і прасували рубашки. Такий тягар довго не витримати.
Жаліти його не жаліла. Було відчуття, як коли болів зуб, а біль минув: не радієш, але й болю нема і це вже добре.
У лютому його здоровя послабло. Пігулки приймав невчасно. Одного разу випив дві, бо напередодні забув. Я мовчала. Доктор же йому пояснював.
Тиск зростав. Бліднув, жалівся на шум у вухах, прокидався ночами.
– Голова паморочиться, сказав вранці.
– Сходи до лікаря.
– Ну так запишеш мене?
– Телефонуй сам у реєстратуру. Номер є на картці, подзвони, вони все підкажуть.
Поглянув на мене. Я пю чай спокійно.
– Я не пригадую, як там записатись.
– Толю, ти начальник відділу. Справишся.
Записався сам. Зїздив. Приніс призначення: нові ліки.
– Ось.
– Добре, кажу. Купити?
– Можеш зайти, йдеш туди?
– Давай гроші.
Трохи здивувався раніше я сама все купувала з домашнього бюджету. Тепер ось так.
В березні потепліло. Сніг танув, капало з даху, діти грались у дворі. Я все частіше гуляла сама, без палиць просто хотілося йти. Купила собі нову куртку зі світлим поясом, гарну, не якусь ненависну темну. Я давно собі нічого не купувала просто так.
У березні Сашко з Ірою приїхали на кілька днів. Сашко рослий, схожий на Толю в молодості, тільки характер мякший. Іра хороша жінка, спокійна. Привезли банку меду й коробку цукерок.
Увечері сімя за столом: картопля запечена, сало із цибулею, холодець по маминому рецепту. Толя мовчазний. Сашко розповідає про роботу, Іра питає про мої акварелі.
– Ти малюєш, мамо? дивується Сашко.
– Вчуся. Аквареллю.
– Клас! Покажи!
Показала. Яблуко, ваза, вид з бібліотеки. Діти розглядають кажуть, гарно.
– Мамо, ти прямо помолоділа, чесно.
– Просто у перукарню сходила, відповідаю.
Зауважила, як Сашко дивиться на батька. Щось між ними не так. Але питати не став.
Наступного дня Іра поїхала по магазинах, Сашко зі мною. Сів, коли я ліпила вареники.
– Мамо. У вас все гаразд?
– Чого питаєш?
– Ну батько якийсь
– Який?
– Згаслий. Може, хворіє?
– З тиском проблеми. До лікаря ходив, пігулки приймає.
Потис кусок тіста.
– Ви не сварились?
– Ні, правда: не сварились. Просто співіснуємо в одній квартирі.
– Мам, якщо що скажи.
– Все добре, Сашко. Справді.
Здається, повірив.
Гості поїхали. Квартира спорожніла. Я перемила посуд, витерла плиту. Толя дивиться телевізор.
Ввечері він зайшов на кухню, налив собі води, став біля вікна.
– Сашко добре виглядає, – каже.
– Так, гарно, підтвердила я.
– І діти в них
– Ага.
Допив воду, пішов. Я залишилась на кухні, дивилась у темряву за вікном, як рідко падає сніг під ліхтарем, мабуть, останній у році.
Квітень почався тим, що у Толя був гіпертонічний криз. Не швидка, але важко: зранку встав паморочиться. Покликав мене.
– Маріє, щось не те.
Вийшла. Сидить біля стіни, обличчя червоне.
– Ходімо в кімнату.
Допомогла дійти до ліжка, принесла тонометр. Тиск 185/110.
– Випий каптоприл з тумбочки. Полеж, не піднімайся. Через півгодини перепровірю.
– А ти куди?
– На кухні буду.
Чайник поставила, слухала, як він там шарудить. За годину стало краще 160/95.
– Полеж ще. Нікуди не йди.
– А робота
– Подзвони, скажи, що хворий.
Він залишився. Я подала чаю, сухар. Не з обовязку, а просто тому, що є різниця не допомагати і не добивати.
Він лежав, дивився в стелю.
– Маріє, – сказав після мовчання.
– Так.
– Я, мабуть, дурним був останнім часом.
Я не відповіла відразу. Сіла на край ліжка.
– Так, Толю. Дурним.
– Ну дивиться в стелю. Це підвищення в голову вдарило. Думав, що все змінилось. Щось добився.
– Добився. Начальник відділу.
– А ти як була
– Я знаю, що ти маєш на увазі, тихо.
Я взяла кружку, пішла на кухню. Це не примирення. Ніяких обіймів, сліз, урочистостатей. Він визнав «дурним», я погодилася і досить.
Минув квітень, настав травень. Я ходила в парк і на акварель. Ніна запросила в театр: купили квитки на виставу в міському драматичному, кращі місця. Я не була в театрі років десять. Сиділа й думала, як добре, сидіти так, з апельсиновим соком, і дивитись на живих акторів.
Мені пятдесят шість, але це не кінець нічого це щось нове.
З Толем жили паралельно. Він вже не критикував їжу, не згадував дружину Коровіна. Іноді розмовляв нормально, питав дрібниці. По вечорах сиділи в одній кімнаті: він телевізор, я читала книжку, порадила Ніна. Це було спокійно, майже звично; тільки я більше не відчувала обовязку.
Якось попрохав замовити ліки через інтернет-аптеку.
– Я не вмію, каже. У тебе вийде.
– Там просто: назву в корзину, аптеку поруч вибираєш.
– Ти краще.
– Я знаю, але ти навчишся.
Навчився. Довго хитався з телефоном, раз перепитав, пояснила зробив сам.
Я зрозуміла: важливо не робити за людину те, що вона може сама. Допомагати не значить підміняти.
У червні спека. Купила собі нову сукню легку, квітчасту. Надягла, подивилася виглядаю добре. Не сільська бабця, а просто жінка, яка хоче краси.
Люди похилого віку тримаються по-різному. Дехто війна, хтось тепла дружба, інші байдуже. У нас щось четверте: не війна, не мир, але й не байдужість. Кожен сам по собі під одним дахом.
Про майбутнє цих стосунків не знала. Іноді думала про питання Зіни про розлучення. Не відкидала, але не поспішала. Спершу треба себе зрозуміти.
Літо плинуло. Я поїхала до Сашка у Львів на два тижні, вперше одна, без Толі. Він залишився, сказав робота. Я взяла подарунок вишиту подушку для внучки Марічки, навчилася по інтернету, і поїхала.
Ті два тижні з дітьми як свято. Бавилася з Марічкою і Дмитриком, варила їм кашу, купала, читала казки. Це була інша турбота: невимушена, радісна.
Сашко вечорами розпитував як я, що вдома. Відповідала чесно: непросто, але мені добре. Він кивав, не ліз з порадами. Добрий син виріс.
Повернулася засмагла й відпочила. Толя зустрів у коридорі: «Ну, приїхала?» Допоміг з сумкою. Його вдячність цього разу відчула.
Серпень видрався задушливим. Я поставила вентилятор у спальні, купила кавун на базарі; половину сама, половину йому. Він зїв, сказав дякую. Перший раз за довгий час.
У вересні похолодало, тополі шаруділи листям, і сталося те, до чого була готова.
Ввечері у пятницю прийшов близько восьмої. Лице сіре, хода невпевнена. Я сиділа на кухні з книжкою.
– Маріє, говорить ще з порога, погано мені.
– Що таке?
– Тиск мабуть. Голова, а тут, показав на грудях, тисне
– Давно?
– З обіду тисне. Думав мине.
– Таблетку пив?
– Так, о третій. Не дуже допомогло.
– Сідай.
На підлозі кухні він сідає на стілець біля столу. Принесла тонометр. 190/115. Гірше, ніж у квітні.
– Толю, це серйозно. Викликати швидку треба.
– Та навіщо, можливо ще таблетку
– Ні. 190 і біль у грудях це вже виклик лікаря.
– Ну, подзвони
Отут я зупинилася. Стою з тонометром і дивлюся на нього.
Я бачу: сіре обличчя, перелякані очі, рука на грудях хворий, наляканий чоловік. Мені його по-людськи шкода. На показ ні.
Водночас бачу інше: весь рік він дивився крізь мене. Сказав слова, що не змиваються. Я перестала для нього бути людиною задовго до того, як перестала старатися.
Я знаю, що зроблю, і чого не зроблю.
– Толю, спокійно. Ти маєш телефон. Номер швидкої знаєш?
Він дивиться з подивом.
– Що?
– Визви сам. Сто три. Скажи, що тиск, біль у грудях. Вони приїдуть.
– Маріє ти не допоможеш?
– Я допомогла: виміряла тиск, сказала, що треба лікаря. Далі сам.
– Але я
– Толю. Кладу тонометр на стіл. Ти дорослий чоловік. Керівник. Ти впораєшся.
Виходжу з кухні. Йду коридором у кімнату, прикриваю двері. Не грюкнула, не замкнула, просто прикрила.
Десь із кухні за кілька хвилин чути його голос, тремтячий:
– Алло. Так, швидку. Адреса
Я наливаю собі ромашковий чай тому, що він для мене. Іду повз нього на кухні, він сидить і говорить із диспетчером, краєм ока на мене дивиться. Стаю біля вікна, дивлюся у темряву.
Двір темний, під ліхтарем мокрий асфальт. Листя тополі вже все осипалося, зібране дощем. На лавці пусто.
Він закінчив дзвінок. Тиша.
– Їдуть, каже.
– Добре.
– Може, підеш зі мною в лікарню
Відходжу від вікна. Дивлюсь: сіре лице, рука на грудях, моторошні очі. Шкода його. Справді шкода не показово.
– Ні, Толю. Не піду. Лікарі подивляться.
– Маріє
– Швидка все зробить. Це їх робота.
Я беру чаю, повертаюсь до кімнати, прикриваю двері. Сиджу біля вікна дивлюсь на знайомий тополь, далеке світло девятиповерхівки напроти. На кухні якийсь рух, потім тиша, потім шум ліфта.
Швидка приїхала за двадцять хвилин. Я чула, як він відчинив двері, як тупочуть по коридору чужі ноги, стривожені голоси: «тиск», «кардіограму», «може, стаціонар». Він щось відповідав, винувато, як школяр.
А потім:
– Дружина вдома є?
– Є але не поїде.
Пауза. Лікар спокійно:
– Зрозуміло. Одевайтеся, поїдемо, подивимось.
Двері. Ліфт. Тиша.
Я залишаюсь у кімнаті, з чайком і спокоєм вперше відчуваю його по-справжньому.
