ОСТАННІЙ ПРОМІНЬ
На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки поглядали з цікавістю, а жінки з відвертою заздрістю. Їй, стрункій та чорнявій, білий халат дуже личив. Волосся вона заколювала ззаду валиком, а накрохмалена шапочка сиділа на голові так, що додавався ріст. Чи то набійки на підборах у неї були правильні, чи то йшла вона так, що каблучки ледь чутно цокали нікому не заважало. Виглядала на сорок пять, але скільки їй років насправді не знав ніхто. Сувору й безкомпромісну Богдану Іванівну Бережну трохи остерігалися і колеги, і пацієнти.
Деякі чоловіки й пацієнти, і співробітники намагалися підкотити: запрошували на каву до кавярні на Подолі, несли цукерки «Київ вечірній» або букет гладіолусів із базару на Лукянівці. Але чіплялися у відповідь на серьезний погляд і миттєво втрачали дар мови. Про неї ширилося багато чуток: нібито пережила нещасливе кохання, чоловік загинув то під Іловайськом, то втопився разом з надувним матрасом, а дитину втратила… Що правда, а що фантазії обивателів достеменно не знав ніхто.
Єдине, що всі бачили Богдана жила сама. Ні до кого не підпускала близько, друзів не мала. Хоча злюкою чи стервом її назвати не можна.
Колись у молодості закохалася вона до нестями в одногрупника й красеня Івана Бережного. Дихати не могла без нього. Але, схоже, таке всеохопне кохання більше дратувало обранця він дуже любив увагу жінок і вибрав іншу. З того часу Богдана нікого не підпускала до серця. Чи досі любить Івана, чи боїться повторення зради невідомо.
Богдана зупинилася біля посту медсестри.
Оленко, дайте мені карту Ковтуна з пятої палати, я виписку робитиму на завтра.
Стиснувши картку до грудей, вона повернулась до свого кабінету.
«Ну що ж, чоловік одужав. Тепер все залежить від його бажання далі жити, а там як організм підкаже, як швидко знову зустрінемось» подумала вона, заповнюючи на компютері виписку, вказуючи купу аналізів, обстежень і призначень.
До кінця робочого дня лишалося півгодини. Богдана вийшла з кабінету, замкнула на ключ і завмерла. В кінці коридору жінка розмовляла по телефону, дивлячись у вікно. До неї долинуло декілька фраз:
Ні, не помер. Шмигає живіших усіх живих! Кажу ж, не сердися. Сказала йому Ага, та як Думала, не здогадується? Все, ввечері поговоримо.
Жінка сховала телефон і пішла до сходів, ні на кого не дивлячись.
Богдана Іванівна зайшла в пяту палату. За інших обставин вона прокоментувала б про шкоду паління, побачивши порожні ліжка, але тепер відмітила тільки напружену спину чоловіка біля вікна та промовчала.
Іване Михайловичу, завтра почала вона, але коли він повернувся з наморщеним, болісним обличчям, Богдана збилася.
Щось сталося? сіла поряд на край ліжка. Вам зле? Щось болить?
А можна мене не виписувати? Я мені нікуди йти видав він із себе обривки фраз.
Та зайняте його місце! Дружина іншого познайомила. Відрубала, як шаблею: «Гаплик твоєму роману». Та так під дих! прокоментував сивий чоловік з кутка.
Це правда? прошепотіла Богдана.
«Оце про кого та дама говорила у коридорі», майнула здогадка. «Сподівалась помре, не дочекалася от і місце вже віддала іншому.»
Іван Михайлович, здоровенний чоловік за пятдесят, з підстриженим під бокс сивуватим волоссям і сумними очима, лежав відвернувшись до вікна.
Богдана теж глянула у лікарняне вікно. Кінець квітня. Бруньки на гілках ось-ось розгорнуться, готові вибухнути свіжою зеленню. А з сірого неба от-от полетять сніжинки. Сонця сьогодні катма.
Невже зовсім нікуди йти? Друзі, діти? трохи з надією запитала вона.
У кожного свої клопоти. День-два можна, але далі Ніяково в моєму віці тинятися по чужих кутках. Знав, що бігає до іншого. Та думав, перебіситься
Іване Михайловичу, ще кілька днів не врятують, а ліжка треба звільняти для нових. Богдана трохи помовчала. А знаєте що, в мене ж є хата під Житомиром, 80 кілометрів від Києва. Дорога нормальна, дім міцний, але вживати руки доведеться. Людей вже давно не було. Я завтра привезу ключі й напишу, як доїхати. Вона різко підвелася й пішла з палати, не давши Івану відмовитися.
Оце номер! розтягнув сусід із кутка. Строга а який добрий чоловік. Не смій відмовлятися, Іване! Твоя колишня такій десятої частки не варта.
Відцвіла черемха, холоди змінилися теплими квітневими днями. В неділю вранці Богдана залізла у свою стареньку «Тайоту» та поїхала гостювати до свого підопічного.
Вона була здивована перемінам. Віконниці пофарбовані небесно-блакитною фарбою, дах підлатаний. На ґанку нова сходинка замість розбитої. Богдана припаркувалася й вийшла з автівки. На ганку стояв Іван Михайлович, у футболці й джинсах, босий. Колишнього невеселого пацієнта вже й не впізнати: плечі розправлені, лице засмагле, на руках жили. Виглядав ніби знов молодий та щасливий.
Доброго дня, от приїхала глянути, чи живими залишились. Вона сперлась ліктем на дверцята машини.
Та нікому мене ображати. Три бабусі тільки раді, що хтось молодший у селі зявився. А дачникам до мене, як до місяця, відповів він, ще не відійшовши від здивування.
Вам селянське повітря на користь. А робота? досі не відходила від машини.
Моя робота так, пустощі. Дембельнувся із армії, а ні на що, крім муштрувати бійців, не здатен. Охоронцем був. Не шкодую. Пенсія непогана тринадцять тисяч гривень.
Ну, показуйте, як облаштувалися.
Нарешті Богдана зачинила авто і підійшла до ґанку.
От влетів, ляснув Іван себе по лобі. Вибачте, розгубився. Залетів у хату, широко розчинивши перед гостею двері.
Богдана зупинилась у кімнаті. На підлозі домоткані доріжки бабусі, в сонячному промінні малюнок світла на них від фіранок. На підвіконні два горщики з геранню.
То мені Валентина, сусідка, з кінця села дала. З ними якось затишніше, правда? винувато всміхнувся Іван.
А чим так смачно пахне? Богдана глянула на Івана.
Я борщ варив у печі, і картоплю. Попоїсте? метушився Іван, вперше побачивши усмішку на її обличчі. Не одразу навчився готувати у селі ж не жив ніколи. То сире вийде, то згорить, бабусі підказали.
Богдані захотілося потягнутися аж кістки затріщали. Тут було так затишно, як у дитинстві у бабусі… Після смерті матері сюди не їздила. І не могла продати цей дім із памяттю. До неї прийшли спогади, як восени вантажили банками огірків і варення машину, а взимку смакували літом. Мама вже ніби в іншому житті.
Скажіть, скільки мені тут ще хазяйнувати можна? обірвав думки Іван.
Живіть, скільки знадобиться. Я не була тут років з десять. Зате проведаю вас якщо не проти. Тут як при мамі тепло й затишно. Земля мене не манить, чесно, і хазяйка з мене яка зніяковіло опустила очі, а Іван тактовно промовчав.
Я ж вам передачу привезла! Повністю вилетіло з голови! Бігцем кинулась до авто.
Іван видихнув. Вперше бачив її без халата й кептарика. Легке плаття зробило Богдану стрункішою й ніби молодшою, слухняні пасма вибились із укладки, вона стала зовсім простою та близькою. Він глянув на свої руки в подряпинах від праці і зрозумів раптом років у нього вистачить.
Вона поїхала, коли вже стемніло, залишивши по собі дух її парфумів. Що б Іван не взяв у руки всюди пахло Богданою. Його серце, давно вже заспане, на диво тріпотіло. Він навіть жінці колишній завдячив би, якби міг!
Друга зустріч була через два місяці: приїхала з харчами та новою вудкою. А він паркан знову поставив, роботою хизувався: і з сусіднього села бабусі й жінки хвіртки підправити просять, розраховуються молоком або яйцями Навіть дім гірдо виглядав мовляв, є у мене господар, я ще нічим не гірший за інші.
Взимку огірками солоними пригощатиму! хизувався Іван. Діана зауважила, що живіт зник, піджився, стрункий. Відчувала себе ніяково під його теплим поглядом.
Сонце вже торкалося обрія, барвлячи все навколо в помаранчевий відтінок.
Хвильку! Іван підхопився і вискочив з хати.
Богдана пройшлася господою. Зявилися інші речі, нові запахи. Потім помітила, що його довго нема. Вийшла на ґанок, обійшла город і побачила Івана, який сидів біля тину, спершись спиною.
Іване! підбігла й впала навколішки.
Виміряла пульс, помчала до машини по аптечку, на півдорозі згадала повернулася в хату по воду. Бігала, а підол плаття заплітався між ногами. «Укол поставити б» подумала. Знов у город, таблетки в Івана в рот, воду піднесла.
За пятнадцять хвилин Іван піднявся, Богдана допомогла дійти до хати і посадила на ліжко.
Сонце сьогодні сильне, перегрівся, вибачаючись, сказав Іван. Хотів вам огірків на дорогу Ти, залишайся не впевнено запросив, перейшовши на «ти».
Богдана стояла у роздумах, що відповісти. Іван уперся головою їй у живіт і тихо застогнав.
Щастя воно таке: звеш-звеш а воно й не те, і не туди. Звикла бути одна, без зрад і страху втратити. А тут шляхи випадково перетнулись і вже йдуть удвох.
А любов В молодості вона палаюча, егоїстична, аж дух захоплює. Зі старшого віку спокійна, затишна, лагідна, мов останній промінь сонця за весняним лісомА з роками вона тихіша, як той останній промінь на вечірньому вікні ніжна, терпляча, готова зігріти того, хто зашарівся і збився зі шляху.
Вони сиділи поруч на ліжку в хаті. За вікном синіло вечірнє небо, і один-єдиний промінь сонця ковзнув по руці Богдани, затримавсь, ніби вибираючи: торкнутися чи полетіти геть.
А ти знаєш, прошепотіла вона, обережно торкаючись його плеча, життя іноді другий шанс дає тим, хто вже й не чекає.
Іван всміхнувся, втомлено, але впевнено. Вперше за багато років вони обоє не почувалися самотніми.
Під вечір, коли в саду заговорили цвіркуни, Богдана пішла на ґанок, притулилася до теплого дерева й подивилася, як з-під хмар вислизнув останній промінь. І він заглянув крізь шибку в маленьку кімнату, в якій нарешті після довгих доріг, невдач, бойового гарту й застуджених сердець поселився спокій і стримана, доросла радість.
Наступного ранку, вдихаючи запах вологої землі й свіжості, Богдана прокинулась із новим відчуттям усе ще попереду. Бо любов була поруч, непоказна, але певна, як той перший промінь світанку, що ковзнув їй по щоці.
