Пекла у себе вдома налисники, як раптом у хату зайшов незнайомий чоловік, тепер переказує всім Орися Петрівна.
Тоді їй було зовсім не до сміху. Уявіть лишень: ви самі, навкруги жодної душі, і тут зненацька хтось іде назустріч! Саме так із нею й сталося.
З чоловіком своїм, Іваном, розлучилась вона ще пять років тому. Орися Петрівна вже майже відзначила шістдесят. Про нові стосунки навіть і не думала, діти живуть далеко.
Так собі мирно мешкала. З сусідами у злагоді жила. Можливо, тому навіть у такі тривожні часи мала звичку інколи не зачиняти вхідні двері на замок. Мало що, раптом сусідка Калина забіжить. Хоча Калина й не мала прийти того вечора. Але Орися Петрівна йшла викидати сміття. Поки руки мила, поки свою кицьку Соломійку годувала про двері забула. І не боялася ж нікого, день же на дворі, люди в підїзді, не темний ліс.
Вирішила приготувати налисників. І якраз коли знімала свіжий млинець на тарілку, зиркнула а він, незнайомець, стоїть посеред її кухні! Мов з повітря взявся!
У той момент усе життя перед очима промайнуло з самого дитсадка, зізнається Орися Петрівна. Таке буває, повірте! Подумаєш: ну все, справи кепські. Особливого нічого не візьме, хіба телевізор новенький купила недавно, компютер ось, пенсію отримала гроші у сумці у коридорі. Думала, вже забрав їх і тепер шукає, чим ще поживитись. Я й шепчу: Беріть усе, тільки мене не чіпайте, в мене ж онуки, ще б з ними побавитись трохи. Я про вас нікому нічого! А він вибачається, щось пояснює. У вухах немов вата, нічого не чую. Радить плиту вимкнути. Я як під гипнозом виконую. Сідаю на стілець, він навпроти. Починає розповідати: йшов вулицею, нічого поганого не мав на меті. До нього причепилася компанія пяних, грошей вимагали. Вирішив утекти, не розбиратися. Якраз хтось виходив із підїзду, він туди, навздогін і та компанія увійшла. Викликати допомогу було ніколи. Спочатку стукав у двері по поверху ніхто не відкрив, став крутити ручки, і моя відчинилася. Я ж не замикаю… Попросив у вікно виглянути. Я виглядаю дійсно, якісь підозрілі люди товчуться біля під’їзду. Постояли й пішли, ділиться враженнями Орися Петрівна.
Він назвав себе Анатолій Олексійович. Коли страх трохи відступив, Орися роздивилася: високий, незграбний, а очі добрі. Вдягнути кожуха був би справжній Святий Миколай.
Пробачте, а налисничком не пригостите? Сторіччя не куштував їх. З часу, як дружини не стало, попросив Анатолій.
Він уже зняв черевики, залишився у куртці.
І ти справді почастувала його? От відчайдуха! Я так не змогла б, вигнала б одразу! потім дивувалася сусідка Калина.
А Орися Петрівна раптом наважилась. Попросила тільки руки помити. Чоловік зразу у ванну, довго за столом чаювали. Розповідав про себе: вдівець, дітей не мали, живе самотньо.
Потім прощались. Ще раз перепросив та й пішов.
Орися Петрівна почувалася героїнею всіх українських серіалів переповнена емоціями! Вже й усім переповіла, телефоном із родиною обсудила, а всередині порожнеча. Може, варто було… Продовжити знайомство? Ще запросити? Вона ж пироги й з грибами, й солодкі пече краса!
Але що вже… Потяг рушив. Наступного дня вирішила пирогів спекти. І тут стук у двері, несміливий такий. Подумала Калина. Виглянула й заметушилася. Швиденько волосся розчесала, старий халат скинула, одягла новий трикотажний костюм штани й кофта. На душу бризнула духами, забутими в шухляді. Відчинила.
На порозі стояв Анатолій із квітами в руках.
Я це Прийшов вибачитися. Перелякав вас тоді дуже. Візьміть ось, і я піду, ніяково мовив він.
Та які там піду? Я ж пирогів напекла, прошу до столу! засяяла Орися Петрівна.
Я як ішов сходами, чую пахне, наче в кондитерській! Думав, то десь поруч дружина господарює. Але виявилось, вам пощастило! замріяно сказав Анатолій.
Я й не заміжня, ви заходьте! відповіла Орися.
Відтоді почали жити разом. Він її перший помічник у городі. Діти прийняли, онуки вже дідом Толею називають, а він із ними бавиться, як із рідними.
Весь вік пробув самотній, а тепер відтанув у новій родині. Так чужий Анатолій став своїм, рідним.
Подруги Орисі заздрять:
Оце так, у такі роки гідного чоловіка зустріти! Та ще й таким несподіваним способом сам на поріг прийшов! дивуються вони.
Орися Петрівна погоджується. Але двері з того часу все ж таки зачиняє на міцний замок.
