Перешкода для кохання
Зі своїм хлопцем Максимом, з яким Оксана зустрічалася довго, а потім навіть почали жити разом, розлучилася. Вона зрозуміла — одне діло, коли зустрічаєшся, побачення-розлучення, а зовсім інше, коли живеш під одним дахом. Не змогла вона жити з Максимом.
— Виходить, ми з ним абсолютно несумісні, а здавалося — кохання, — думала вона щоразу, повертаючись з роботи додому.
— От зараз знову побачу його в квартирі, де все розкидано, купа брудної посуду на кухні, скрізь крихти, а він на дивані, уткнувшись у телефон. Мене все в ньому дратує. Сьогодні я поставлю крапку в наших стосунках, — вирішила вона.
Увійшла в квартиру, оглянулася — все було так, як завжди. Максим лежав на дивані, вже два місяці «у пошуках» роботи, але Оксана нарешті зрозуміла, що це все відмовки йому дуже зручно жити за її рахунок.
— Максиме, знову те саме, диван, кругом безлад, я це бачу місяць за місяцем. Ми з тобою розходимося, збирай речі та йди, — серйозно і на підвищених тонах сказала вона.
— Оксанко, ти з дуба впала? З чого це ти розвелася? Все влаштовувало, а тепер раптом… — здивований Максим схопився з дивану.
— Це не раптом. Я йшла до цього довго. Мені з тобою не по дорозі. Іди, я серйозно, і не переконуй.
— Ну, ти ще пошкодуєш, куди ж я вночі? — пригрозив він.
— Куди хочеш, у тебе ж є батьки, от і йди до них.
Оксана на кухні греміла посудом, вимила й розклала все по місцях. Заглянувши в кімнату, побачила, як Максим застібав свою сумку — речей у нього було зовсім небагато. Проходячи повз неї до дверей, він злісно кинув:
— Ще пошкодуєш, — і з силою грюкнув дверима.
— Кожні закриті двері — це новий шанс знайти ті, що відчиняться, — раптом згадалися Оксані чиїсь слова. Вона радісно замкнула двері на щеколду й, задоволена, сіла на диван. — Ось і все, у мене нове життя. Давно треба було так зробити, навіть легше стало. Дістали мене його негатив і те, що завжди виходило, ніби то я винна.
Батьки, дізнавшись, що дочка вигнала з квартири Максима, якого вони терпіти не могли, зраділи.
— Нарешті позбулася свого нахлібника. Невже тобі не соромно, що він жив за твій рахунок? У пошуках він… Та й шукав би, якби хотів працювати, — дорікала їй мати Марія. — І взагалі, тобі вже двадцять сім, час заміж. Знайди нормального хлопця та заводи родину.
Оксана й сама це розуміла. Вона працювала медсестрою у міській лікарні. Це був не якийсь тихий стаціонар, де чергування проходять спокійно, де можна посидіти в телефоні чи подрімати вночі. Ні. Вона працювала там, де цілодобово привозили пацієнтів із ускладненнями, часто з травмами. Кожну хвилину треба бути «у строю», іноді навіть поїсти не було коли.
Після чергувань Оксана поверталася додому втомленою та голодною. Від батьків вона давно з’їхала, тому готувала сама. Але після зміни на це не залишалося сил, хочалося відпочити. А ще Максим вимагав їсти, тому, трохи поспавши, вона варила. А тепер, коли залишилася сама, щоразу купувала в кіоску навпроти шаурму, їла й лягала спати.
Минув час. Після розлучення з Максимом минуло чотири місяці, і Оксана познайомилася з Олегом. Одного вечора він привіз свого друга до лікарні — той потрапив у аварію.
Олег, побачивши на чергуванні Оксану, одразу зрозумів: ця медсестра — його доля.
— Які в неї очі… Обов’язково треба познайомитися, — вирішив він, але спочатку допоміг другу.
Коли все затихло, він стояв у коридорі й не знав, як підійти до дівчини, яка була в кабінеті з відкритими дверима. Але раптом вона сама вийшла, і він скористався моментом.
— Вибачте, мене звати Олег, — більше він нічого не придумав, а вона посміхнулася.
— І що? Це ім’я мені нічого не каже, — але тут почувся голос:
— Оксано, принесіть швидше з сусіднього кабінету журнал! — Вона миттєво кинулася туди.
— Так-так, тут не до розмов, — подумав Олег, і коли дівчина пробігала повз із журналом у руках, він запитав: — А ви коли закінчуєте роботу?
— Завтра вранці, — відповіла вона.
Олег о восьмій годині вже чекав біля лікарні. Час минав, він сидів на лавці біля входу, аж поки не побачив її. А вона завмерла.
— Ви?!
— Ну так, я, — весело відповів Олег. — Як вас звати?
— Оксана, а ви, значить, Олег.
Вона думала, більше його не побачить. Після чергування була втомлена, але, дивна річ, не відчувала цієї втоми — Олег їй сподобався ще вчора. Високий хлопець із світлим волоссям та блакитними очима. Вона вже й не сподівалася його побачити.
— Можу провести вас додому? Розумію, що після доби в такому напруженні… Не уявляю, як ви витримуєте таку роботу.
— Я звикла. А ви де пра
