**Видих**
Вчора Катрі виповнилося 47 років. Два роки тому її життя розбилося. Отака банальна фраза — а як точно вона описувала те, що сталося.
Катя знайшла сукню за кілька днів до дня народження. Подзвонила матері й сказала, що купила блакитну. Мати відразу ж вимагла побачити її на власні очі. Коли Катя надягла сукню, мати захопилася. «Ти в ній просто лялька. Але ж вона не блакитна! Це бірюзовий кольор». Дивне покоління. Мабуть, тому що вони ходили до швачок, обговорювали фасони, вибирали тканини. І кожна сукня колись була подією.
Отже, сукня барви бірюзи, усвідомивши, що вона аж ніяк не «якась там блакитна», чекала свого виходу.
На цей день народження Катя запросила всіх нечисленних родичів та друзів. У ресторані їм накрили столик у дальньому кутку затишної невеликої зали.
Наталка, її кузина, вимовляла тост хвилин десять. Розповіла, як у шістнадцять років вони напилися та ловили таксі. І не могли згадати, як відміняється слово «костел». І повторювали таксисту разів п’ять: «Що ви не розумієте?! Ми живемо біля костла! У Костла! Село-Їжачки! Їдьте в центр. Там покажемо!» І запропонувала всім напитися до нестями, аби не пам’ятати, як сказати адресу. Але її романтичний порух зламали, нагадавши, що всі зупинилися в тому ж готелі, де й ресторан. «Ніякої романтики не лишилося», засміялася Наталка. А її чоловік підхопив: «Ми перестали лізти у вікна до любих жінок! Тільки тому, що в нас на вікнах москітні сітки. А так би ще як! Особливо я». «Зрозуміло. У вас же одноповерховий будинок», засміялася Катя. Усі зареготали.
Потім тост сказав Олекс, чоловік Іринки, другої кузини. Олекс згадав їхню поїздку до Трускавця сто років тому. Спочатку всі раптом почали вигравати. А потім програли все до останньої копійки. А коли вийшли з казино, Катя сказала: «Що б ви робили без мене?! Я сховала п’ятдесят гривень на горілку й закуску». І всі пішли до готелю гуляти на ці п’ятдесят, а потім гуляли набережною та співали «Ой у лузі червона калина». «То вип’ємо за чудову жінку, яка врятувала нас від горілкувата голодної смерті!» Чоловік мами, Геннадій Ігорович, пошкодував, що в ресторані немає терезів, аби випити на брудершафт. І всі почали співати «Ой у лузі червона калина», поступово переходячи на шепіт, як у тій знаменитій сцені в лазні.
Вечір вийшов просто чудовий. Чоловік, правда, тосту не сказав, але він ніколи й не вмів. Він сам жартуІ коли він знову посміхнувся, вона зрозуміла, що тепер її життя починається справді наново.
