Мого чоловіка “полонив” службовий роман, або як я терплі всі його образи!

Наразі мені 23 роки, й в мене є кохання всього життя. Наша з ним історія розпочалася чотири роки тому, це була весна – найкраща пора року. Була засліплена щастям, посмішка не сходила з мого обличчя, дихала тільки ним. Здавалося, це навіки. Але сталося не так, як гадалося. Життя складається геть не так, як цього хочемо ми. Воно має свої правила, закони та, головне, сюрпризи.

Я виросла в сім’ї, де є і мама, і тато. У сім’ї, де завжди панувала любов, затишок та достаток. Мене огортали турботою та увагою, інколи здавалося, цього занадто багато. Бувало, що батьки своєю опікою обмежували мене та мою свободу. Дитиною я була дуже слухняною та старанною, дослуховувалася до батьків, старалася їх не засмучувати та виправдовувати їхні сподівання щодо мене. Моє дитинство було розписане погодинно. Усе було буденне та одноманітне. А я так хотіла чогось нового, цікавого.

І от нарешті це сталося. Зустріч була максимально випадковою та неочікуваною. Спочатку нічого не відбувалося, і про якісь наслідки взагалі не думала. Згодом з’ясувалося, що вчилися ми разом, будинки наші знаходилися поруч, проте ми взагалі не спілкувалися. І тільки через декілька років відбулася трьоххвилинна розмова, зустріч поглядами, і все змінилося.

Десь тиждень ми переписувалися в соціальних мережах, інколи розмовляли, а вже згодом пішли на наше перше побачення. Усе відбувалося дуже насичено, емоційно і дуже класно. Ніхто з нас не звертав увагу на час. Ми любили говорити про наші стосунки, майбутнє, про наших дітей, життя разом. І згодом я завагітніла. Ми зустрічалися 8 місяців, на 9 – одружилися.

Чесно, на той час я була засліплена коханням і не звертала увагу на спосіб його життя. Напевне, у всіх дівчат є така надія, віра, що вони змінять свого хлопця або чоловіка на краще, якщо огортати свого коханого любов’ю та турботою. Тим паче у нас скоро мала з’явитися дитина, я вірила у його зміни. Та мої сподівання були марними. Його характер, дурні звички дуже в’їлися, і викорінити їх було неможливо, єдиний варіант – змиритися, що я й зробила. А все тому, що кохала, не уявляла свого життя без нього. Час ішов, у нас народилася донечка. На наступний день він опинився у відділку поліції через бійку з якимись хлопцями.

Наше життя було дуже не стабільне. Звісно чоловік любив і мене, і доньку, але робив це, як умів. Батьки не навчили його. Так і жили, проте в один момент нам терміново було потрібно змінити місце проживання. Наша сім’я була змушена за один день спакувати усе своє майно та переїжджати не те, що в іншу квартиру чи район, а в інше місто. До речі, на той час я була при надії, ми чекали на дівчинку.

Переїзд в інше місто – це дуже складно. Адже там у тебе нема взагалі знайомих, друзів, близьких. Ти не знаєш, що це за місто й що на тебе там чекатиме. А ще взяти до уваги, за яких обставин переїжджали ми, то це було щось! Це було складно, але нам вдалося.

Переїхавши в нове місто, я народила дочку. Пологи пройшли швидко та успішно. Здавалося, що все налагоджується, але це тривало недовго. Чоловікові батьки любили лізти у нашу сім’ю, через це ми знову були змушенні міняти місце проживання. І знову нове місто, незнайомі люди, але цього разу вже на руках дві маленькі дитини.

Зараз мені в голові не вкладається, як я так сильно могла закохатися в людину, щоб повністю віддатися їй. Я ж була маріонеткою і не була власницею свого життя. Я йому ні разу не заперечила, а покірно слухалася. Добре, висновки будуть потім.

Відверто кажучи, я вже звикла до всього нового, тому це не доставляло мені такого дискомфорту. Можливо, від проблем можна втекти, а від самого себе – ніколи. Пройшло три місяці, як ми знову пакували речі та повернулися в місто, де жили колись з самого початку.

З кожним днем життя набувало одноманітності, буденності. А чоловікова турбота та любов почали зникати.

Я так втомилася і морально, і фізично. Твердо вирішила, що хочу забути та відпустити. На той час згасала моя надія та віра в якесь чудо, зміни на краще. Для нього моє рішення стало раптовим шоком. Чоловік важко це все пережив, тому вирішив, що відстань нам допоможе, та поїхав жити в сусіднє місто.

Мені було не легко тільки з однієї причини: я його ще досі кохала. Віра та надія практично зникли, а кохання до нього ще живе, навіть після того, що ми пережили. Звісно, час від часу ми розмовляли через телефон, відеозв’язок, у нас все-таки спільні діти.

Поступово ми спілкувалися все частіше та частіше, я бачила, що він змінився, можливо, не кардинально, але це хоч щось. І от ми знову з’їхалися. Кохання ще жило серед нас. Ще з юних років мріяли про велику сім’ю, тому третя дитина була не за горами. Мені було не страшно, адже мали власну квартиру, хорошу роботу, жили в достатку, але… життя різко повернуло.

Коли найменшому синові виповнилося п’ять місяців, у чоловіка з’явилася коханка. Як виявилося, це була його секретарка, такий собі службовий роман. Йому було байдуже на мене, на наших трьох дітей. Він піддався коханню.

Ми розлучилися, я вирішила відпустити його. Поза моїми можливостями було пробачити зраду. Та мене тішить думка: все, що відбувалося в моєму житті, мало сенс, я ні про що не шкодую. Почала історію зі своїм чоловіком, як наївна, слабохарактерна дівчинка, а закінчила – як сильна, самодостатня жінка. Мені 28 років, я маю трьох дітей, при цьому маю прекрасний вигляд, роботу, жило.

Хочу сказати не тільки собі, а всім дівчатам та жінкам: «Найбільше, кого ви маєте любити, — це самих себе. У нас є тільки ми, тому цінуймо та любімо себе!».