У передпокої наче завис густий мед час розтягувався до нескінченності. Він зник, грюкнувши старими дубовими дверима, і вже за мить з полиці для взуття зникли його чорні черевики, ніби їх ніколи й не було. Запах дешевого лосьйону розсіявся, а на гачках лише моє пальто висіло, мов чужа тінь на світанку.
Я повільно відпустила подих і затисла пальці навколо себе. Просто під ногами, винувато скосивши янтарні очі й обережно підібравши хвору задню лапу, сидів мій Микитка. П’ятнадцять літ він жив у цій квартирі зі мною, і шість із половиною кіло шерсті було всього лише оболонкою його мовчазної вірності.
Ну що, старенький, прошепотіла я, стаючи на коліна і ковзаючи пальцями по його потьмянілій, трохи скуйовдженій вовні. Виходить, ми знову усі пережили.
Микитка коротко промуркотів у відповідь, ніби у сні «мрр».
Кіт із забутою історією і привид компромісу
Пів року тому в мій Київ увірвався Тарас. Зустрічалися ми, гуляли лавками на Русанівці, і все здавалося прозорим, немов весняна вода. Якось саме склалося, що він перебрався до мене. Я чесно попереджала про Микитку: усі історії з його пригод, ночі, коли він грів мені спину, ранки з його муркотінням замість будильника. Тарас тільки кивав «Я нормально ставлюсь до тварин», запевняв він.
Та Микитка кіт із химерною долею. Я знайшла його ще котеням на Оболоні під залитою дощем зупинкою. Разом ми ділили і перемоги, і невдачі, і довгі затяжні зими. Тепер йому пятнадцять, нирки підводять, їсть лише спеціальний корм, щомісяця крапельниці. Моя родина йому, а він мій щит.
Щойно Тарас переселився, його любов до тварин звітрилася, наче сон на вранішньому вітру.
Спершу все виглядало дрібязково. «Чому він спить біля твоїх ніг? Так незручно ж!» «Навіщо витрачати скільки гривень на ветеринара? Може вже час завести молодого кота?»
Я купувала дороге наповнення з Польщі, прала ковдри і давала Микитці ліки тоді, коли Тарас на роботі, все сподіваючись, що це і є терпіння й робота над стосунками.
Мить вибору
Якось вівторкової ночі я затрималась у редакції, повернулась під дощем і одразу помітила запах хлорки у квартирі, від якого в горлі дере, а за поріг шириться злість.
Микитку знудило на новенький килим, той самий, що Тарас приносив недавно з Петрівки, пишаючись покупкою. Так, сталося життя є життя.
Тарас стояв у кімнаті, обличчя налилося, очі світилися злістю:
Не витримаю більше! крикнув, тицяючи на кота, що трясся під ліжком. Я втомився від цього кота!
Я зняла плащ і, наче уві сні, почала прибирати, вимовляючи прості речі:
Він живий. Йому пятнадцять. Він вже хворіє, сказала я, озираючись на Микитку.
Мені байдуже! Я хочу нормального дому, а не цієї лахудри під ногами. Обирай, Марічко: або я, або він. До вечора вирішуй приспи його чи віддай у притулок, інакше я їду.
Я випросталась із мокрою ганчіркою, відчуваючи, як сон хитає світ навколо. Він чекав сліз і прохачів, але слова в мені лунали якось глухо:
Можеш збирати валізу вже зараз. Вона на шафі. Пятнадцять хвилин і ти вільний.
Ти справді це серйозно? Виганяєш мене ради цього кота? Розумієш, залишишся сама в своїй чотирдесятці з цим
Час пішов, сказала я тихо.
Він жбурляв речі, сипав образи на всі боки здавалося, у квартирі тепер бушує буря. А Микитка сидів під стільцем на кухні, сховавши морду й не змінюючи пози.
Застібнувши валізу, він ще намагався зупинити мить:
Марічко, та може якось домовимось? Відвезеш його до своєї тітки в Суми? Ну це ж тільки запах
Ні, різко обірвала я. Річ не в Микитці. Ти мене змусив обирати.
Я тільки почула, як клацнув вхідний замок, а за ним неначе прокинулась квартира. Зайшла на кухню, налила собі води зі старого графина, а Микитка обережно вибрався з-під стільця, притулився до моєї ноги й муркнув бодай уві сні коротке й важливе: «Мяу».
