**Записано в щоденнику**
У невеликому містечку над річкою, де старі липи шепотілися з вітром, Марія готувала вареники. Запах часнику й кропу наповнював кухню, а за вікном догоряли вечірні промені. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Тарас.
– Бабусю, привіт! Ви з дідом не проти, якщо я завтра завітаю? Тільки я не один прийду, – у його голосі була загадка, ніби він приховував щось, від чого у Марії стиснулося серце.
– Звісно, заходь! А з ким? – у її тоні змішалися цікавість і легке хвилювання.
– Це сюрприз, – хитренько відповів Тарас і відключився.
Наступного дня почувся дзвінок у двері. Марія, витираючи руки об фартух, поспішила відкрити. На порозі стояв Тарас, а поруч – незнайома дівчина з сором’язливою усмішкою.
– Бабусю, це Олена, – представив її онук, і в його очах блиснула іскра. Марія, почувши ім’я, завмерла, ніби час зупинився.
Зазвичай після школи до Марії та її чоловіка Івана забігали онуки. Старша Наталка, леді переступивши поріг, бігла до діда:
– Діду, з алгеброю крізь терен! Допоможеш?
Іван, відкладаючи газету, з усмішкою відповідав:
– Ну, що там за крізь терен? Біри зошит, розбираймось. Це ж просто, дивись: ось рівняння, ось переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? – Він дивився на онуку з гордістю. – Молодець, Наталко, сама все розклала! А казала – важко. Розумниця моя, та ще й красуня!
Іван милувався Наталкою – до чого ж вона схожа на Марію в молодості! Ті самі вперті іскри в очах, той самий порив до мети, навіть коли сил майже не лишалося. Щоки палають, а усмішка – як у Марії тих днів, коли вони лише починали зустрічатися.
– Ну що, у шашки зіграємо? – підморгнув Іван.
– Діду, я ж минулого разу програла, – засумнівалася Наталка.
– І що? Програла – і більше не грати? Ну, давай, тоді не будемо, – хитренько прищурився він.
– Ні, давай! Де шашки? – Наталка вже розкладала дошку. – Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе зроблю, а потім на сопілці зіграємо, домовились?
А молодший онук, Тарас, завжди біг до Марії. Івана він трохи боявся – дід був суворий, але справедливий.
– Бабусю, допоможи з українською, а то знову нерівно написав, четвірку вліпили, – шепотів Тарас, ховаючи очі. – Дідові не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, ти дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Марія, сівши поруч, спостерігала, як Тарас старанно виводить літери. Онук був копією Івана – той самий швидкий погляд, та сама хватка. Ще в п’ять років Тарас рахував до сотні, додавав і віднімав, як дорослий.
– Бабусю, дивись, вийшло! – Тарас підніс зошит. – Чисто, гарно! Це ти допомогла! – Він обійняв її. – А знаєш, чому я один прийшов? Хотів сюрприз зробити – купив пампушки з маком для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
– Ох ти, мій хороший! Клич діда з Наталкою, будемо вечеряти, а потім чай з твоїми пампушками.
– Постривай, бабусю, ще секрет є, – Тарас підсунувся ближче і прошепотів: – Мені подобається одна дівчинка з класу, Олена. Хочу подарувати їй намисто, вона про нього мріє. Вже збираю по трохи.
– Серйозно, любий? А Олена з тобою дружить?
– Ні, бабусю, я ж ще малий, – зітхнув він.
– Вона старша? Ви ж однокласники.
– Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вища за мене, бабусю, набагато вища. Якщо подарю намисто, може, вона в мене закохається?
Марія посміхнулася:
– Звісно, закохається! Ти ж який хлопець! А зріст – справа наживна, ти ж у баскетбол тренуєшся. Ми з дідом на намисто для Оленки додамо, не хвилюйся. А тепер клич усіх до столу!
Час летить невблаганно. Наталка закінчила школу та поїхала вчитися в інше місто. Тарас вже у випускному класі, весь у справах – іспити на носі, тренування з баскетболу. Але раз на тиждень він усе ж заходить до бабусі з дідом. Виріс, став самостійним, міцним, як Іван у молодості.
Вчора ввечері подзвонив, голос тремтів від хвилювання:
– Бабусю, ви з дідом не проти, якщо я завтра заскочу? Тільки я не один буду. Сюрприз! Завтра все розповім.
– З дівчиною прийде, чую, – прошепотіла Марія Івану, поклавши трубку.
– Ну, тоді ти, Марусе, візьми своє блакитне вбрання, у ньому ти як дівчина. А мені знайди сорочку, я джинси вдягну. Треба виглядати на рівні, ми ж ще ого-го! – підморгнув Іван.
Наступного дня дзвінок у двері почувся ближче до обіду. Марія кинулася відчиняти.
– Тарасе! – скрикнула вона.
– Бабусю, діду, знаВідчинивши двері, Марія ледве втрималася від сліз: перед нею стояв Тарас, який тепер був вищим за свого діда, а поруч – тією самою Оленкою, яка сміялась його жартом, немов той самий вир вічності, що колись зв’язав її з Іваном.
