“Спочатку постаріла, а тепер ще й захворіла! Усе, подаю на розлучення!” — кинув чоловік, роздратовано хлопнувши дверима. Навіть не підозрював, яку величезну помилку він скоїв…
Оксана сиділа на кухні, міцно стиснувши телефон. Голос у трубці повідомив таку новину, що на мить їй здалося — світ зупинився. Думки метушились, але жодна не складалась у чіткий план.
Що робити? Питання дзижчало в голові, а відповіді не було. Ділитись із кимось Оксана не хотіла — добре знала, що люди рідко щиро радіють чужим успіхам і ще рідше співпереживають. Слова — одно, а що в душі, ніхто не вгадає.
Колись вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і бракувало їх, як ніколи. Чоловік? Колись довіряла йому, але останнім часом він став холоднішим: то жартував про вік, то натякав, що “осінь життя” підкралася занадто рано.
Але Оксана не розуміла, у чому змінилася. Так само ходила до перукарки, робила манікюр самотужки після невдалого візиту в салон, носила стильний одяг. Роки, звісно, залишили слід, але ж і він молодшим не став. Інші пари їхнього віку гуляли, сміялись, будучи разом, а Оксана все частіше залишалася наодинці — чоловік “затримувався на роботі”, і вона знала, що це брехня.
Ділитись сумнівами з дітьми не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, чекала дитини, а син навчався у Львові. Вирішила їх не турбувати. Але одне знала точно: з чоловіком треба поговорити. Хай скаже чесно: чи лишився в ньому той чоловік, у якого вона колись закохалась?
Ввечері вона зустріла Олега з роботи з серйозним виразом обличчя.
— Щось трапилось? — здивувався він.
— Так, — глибоко зітхнула Оксана. — Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, ти будеш поруч?
Олег занервував.
— Що за діагноз?
— Це неважливо, — відповіла вона. — Важливо: чи залишишся ти зі мною, якщо мені буде важко?
Чоловік видохнув, провів рукою по обличчю й сів у крісло.
— Оксан, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити. Я давно хотів, але відкладав. Коротше, я йду. Ти постаріла занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий за тобою доглядати. У мене інша жінка. Ти впораєшся, ти завжди справлялася.
Він швидко зібрав речі в сумку.
— За рештою заїду пізніше. Лікуйся. Не згадуй лихом.
Двері захлопнулись, і Оксана залишилася сама. Вона не плакала, лише втомлено посміхнулась: “Що й треба було довести”.
Минуло кілька днів. Оксана сиділа біля вікна, роздумуючи, що робити далі. Задзвонив телефон.
— Мам, ти вдома? — бадьоро спитав Андрій.
— Так. А ти коли приїдеш?
— Ось у чому сюрприз! Мене переводять на практику в Київ! Уявляєш?
Оксана сміялась.
— Оце подарунок! Вперше за довгий час їй стало легко.
За тиждень Андрій вже був вдома. Того ж вечора вона вирішила поговорити.
— Андрію, я дізналася дещо важливе… — почала вона. — Мені подзвонив нотар. Уявляєш, виявилося, що я не рідна донька своїм батькам. Моя справжня мати кинула мене немовлям і поїхала за кордон із заможним чоловіком. Недавно вона овдовіла, знайшла мене через детектива, але не встигла побачити — загинула в аварії. Тепер я маю успадкувати статки.
Андрій свиснув.
— Оце поворот! А ти вагаєшся?
— Так. Вона мене кинула, а тепер я маю взяти її гроші?
— Мам, якщо відмовишся, вони дістануться невідомо кому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти правий. Але я навіть не знаю, з чого почати. Не знаю мови, загранпаспорту немає…
— Ми все владнаємо, — впевнено сказав Андрій.
Через кілька днів Оксана стояла у трапу літака в незнаній країні. Поряд — супроводжуючий, юрист Тарас. Він виявився не лише професіоналом, а й чудовим співрозмовником.
— Оксано, знаєте, я не відразу погодився на цю справу. Але щось підказало, що зустріч з вами буде важливою, — зізнався він.
Все оформили, але продаж нерухомості зайняв час. Тарас показував їй місто, вони об’їздили усі цікаві місця. І раптом Оксана усвідомила: вперше за багато років вона почувається… щасливою.
Повернувшись додому, вона чесно поділила коштВона закрила очі, відчуваючи теплу долоню Тараса, і зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого шукала все життя — справжню любов і мир у своєму серці.
