Зустрів своєї колишньої через тридцять років у супермаркеті біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене, пробиває:
— Це все? — і відкидає пофарбоване чоло. Такий знайомий жест. Але я б і пішов, якби не глянув на бейджик, що в усіх касирок на грудях. «Мар’яна Шевченко».
— Маруся, це ти?
Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Боже ж ти мій! Олесь?
— Ага, я. Не сподівався зустріти тебе ось так.
…Літо 1991 року. Ми з Марусею гуляємо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У Марусі гарні ноги, трохи розв’язана хода та вічна легка усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюся її впіймати. Маруся неймовірно сексуальна, чоловіки обертаються. А я і пишаюсь, що зі мною така дівчина, і злюсь, бо вона не дозволяє навіть обійняти себе.
Розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Маруся сміється:
— Ну, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Маруся закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, партій немає, тому в неї довгі нігті, пофарбовані червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж зводять мене з розуму.
Маруся різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього десятка гривень. Я планував прожити на них тиждень, мати залишила перед від’їздом. А це кафе коштує бог знає скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю безтурботний вигляд: «Звісно, підемо!» Сам думаю: лише б вистачило десятки, лише б вистачило…
У кафе Маруся замовила піцу й шампанське. Ми випили, мені вже було все одно, аби лише відвезти Марусю до себе на ніч. Але раптом заграла «ВІА Гра». Маруся підхопилася й почала танцювати сама, бурхливо й пристрасно. Усі товстосуми навколо витріщилися на неї, забувши про горілку з закускою. А Маруся ще й підспівувала: «Мій біль ти зникнеш безслідно…»
Грошей ледь вистачило, але Маруся недбало кинула п’ятерню на стіл:
— Ну що, гуляємо! Куди далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Вишукана аеробіка для двох. «Мій біль ти зникнеш безслідно» — дзвеніло в моїй щасливій хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Маруся мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І він обіцяє познайомити мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, навіть назву придумала — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось жахливо їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її до себе на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Передо мною сиділа товстенька Маруся, касирка Маруся.
— Пам’ятаєш, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Маруся нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Інколи читаю тебе, ти молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Марусю. Що ж, можна сказати, я помстився — хоч і через тридцять років. Я навіть навмисно не взяв решти. Як смішно, там були саме п’ять гривень. Монеткою. Тільки зараз вони вже зовсім не ті п’ять гривень, щоб купити шампанського в кафе. Музика затихла, Маруся погладшала, її життя добігає на касі під супровід штрих-кодів. Туга.
А через кілька днів я знову зайшов у цей супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Пішли! Я попрошу Наталю посидіти на касі.
Маруся накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я була дурною тоді, вибач…
— Марусю, це вже не має значення. Тридцять років минуло. У мене третій шлюб, троє дітей.
І Маруся усміхнулася — як колись:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене шкодуєш, так? Думаєш: от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоплю.
— Ну, не те щоб…
— Я бачу. Шкодуєш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моє щастя»? Розумієш, це не дурниця. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже міняється, уявлення про нього. Я вже двадцять п’ять років заміжн— Я вже двадцять п’ять років заміжня за чудовою людиною, і якщо б мені хтось сказав тоді, що моє щастя — це тепла піч, дитячий сміх у дворі та вечірня кава з чоловіком на лавочці, я б сміялась… а тепер сміюсь інакше.
