Ми свекруха сама не знає, чого хоче: сумує за нами чи нас не терпить
Минулу відпустку я, мабуть, запам’ятаю надовго. І не тому, що вона була насиченою чи надзвичайно приємною. А тому, що перша її частина — поїздка до свекрухи — виявилася справжнім випробуванням на міцність. Вона живе в Чернігові, а ми — у Київській області, і після весілля бачилися всього один раз — коли мене виписували з пологового. Чоловік навідувався до неї пару разів на рік — на день народження, але лише на день, без ночівлі. І тепер я дуже добре розумію чому.
Двокімнатна квартира свекрухи ледве вміщала їхню трійку: її саму, вітчима мого чоловіка та його дорослу доньку від першого шлюбу. Тому раніше вона завжди казала, що радо б нас прийняла, але місця нема. При цьому у кожній телефонній розмові кленулася, як сумує за онукою, як жалкує, що ми далеко. Чоловік колись запропонував зупинитися в готелі — свекруха обурилася, сказала, що це «образа» і «невідомо де» вона нам жити не дозволить.
Через пару років донька вітчима переїхала до Києва, звільнивши кімнату, і свекруха почала активно кликати нас у гості. Говорила: «Тепер точно зможете приїхати, я хочу побачити Оленку, радію до нестями!» Ми довго узгоджували відпустки, вибирали час, і ось — їдемо, очікуючи теплий прийом. І треба віддати належне: зустріч була справді щирою. Свекруха кинулася до онуки, засипала запитаннями, обнімала, метушилася на кухні… Але ця радість тривала рівно дві години. Потім її наче підмінили.
Під час обіду почалися зауваження: ложки стукають, дитина голосно просить добавки, коліном потерла оббивку кухонного кута. Я спершу подумала — може, їй погано, тиск, головний біль. Але, на жаль, все було гаразд. Просто контроль над нами включився на повну.
До вечора я вислухала чимало повчань: і воду ми витрачаємо, як мільйонери, і світ марно палимо, і в душі стоїмо занадто довго, і холодильник відкриваємо «без кінця», і взагалі — тупотіти по квартирі, виявляється, суворо заборонено. Я навіть не підозрювала, що ми — такі незручні гості та руйнівники ладу. Все, що ми робили, її дратувало.
Наступного дня я запропонувала чоловікові втекти — просто прогулятися, заїхати в парк, подихати повітрям. Ми тихо, як мишки, вислизнули з квартири. Купили дещо до обіду, заглянули в кав’ярню. А повернувшись — почули від свекрухи, що вона, виявляється, страждала без Оленки, так хотіла з нею погуляти… Але першим ділом наказала витерти взуття, хоча за вікном була суха спека. Чоловік, намагаючись згладити ситуацію, послухався, але за легку гримасу здивування отримав відповідь: «У домі має бути порядок!»
Обід пройшов у мертвій тиші. Навіть Оленка сиділа тихо, ніби відчувала, що будь-яке її слово може викликати новий потік «цінних» порад. Я спробувала додати трохи позитиву — запропонувала свекрусі погуляти з онукою ввечері, а ми з чоловіком могли б сходити в кіно. Відповідь була різкою: «А я тепер маю під вас підлаштовуватися? Думаєте, мені більше робити нічого?»
Я ледве не поперхнулася. Мовчки подивилася на чоловіка — він уже все зрозумів. Після вечері ми зібрали речі й вирішили поїхати раніше. Чоловік лише сказав: «Схоже, ми їй усі-таки заважаємо». Ми обміняли квитки, затрималися ще на пару днів — із ввічливості. Свекруха, дізнавшись про від’їзд, почала голосити: «Так мало провела часу з онукою…» Нагадувати їй, що ініціатива спілкування йшла тільки від нас, а не від неї, я не стала.
Фіналом стала сцена в день від’їзду. Свекруха ходила по квартирі з виглядом трагічної героїні й зітхала так, ніби ми рознесли весь її дім. Виявилося, причина була в іншому — їй треба було прати постільну білизну після нас. Це було вже занадто. Я спокійно сказала, що можу сплатити хімчистку або купити новий комплект. На що вона зневажливо підвела губи: «Та вже як-небудь сама впораюся!»
Попрощалися ми сухо, за протоколом. Без емоцій, без сліз. Але коли ми вже були в поїзді, вона раптом подзвонила… І, ридаючи, промовила: «Я так за вами сумую… Коли ж ви знову приїдете?..»
Я глибоко вдихнула й просто мовчала. Бо якщо і повернемося, то не скоро. А можливо, і взагалі ніколи…
**Життя вчить: інколи люди самі не знають, чого хочуть, і це важливо пам’ятати, щоб не витрачати свій час на марні сподівання.**
