29 жовтня
Я лежав на дивані, втупившись у стелю. Крутило думки, не міг заснути. І як тут заснеш, коли твоя донечка хворіє? Вкотре прокрутив у голові своє рішення відвезти її до садочка. Ну навіщо я її туди повів, ще б день-два вдома посиділа може б і не підхопила цю болячку
Серце стислося аж вдихнути важко стало. Я піднявся та підійшов до вікна. Сірий, затягнутий осінніми хмарами небокрай нависав над нашим Борисполем. Третю добу мрячив осінь тягучий, нудний, дрібний дощик. Я важко зітхнув. З ліжечка почувся рух Оленка застогнала й одразу закашлялась. Підійшов, торкнув гарячого чола ясно й без градусника: знову температура. Включив нічничок, витягнув градусник, підсунув доні під пахву.
Сорок! Боже, що ж робити
Оленка відкрила очі.
Тату, мені жарко
Терпи, малеча Скоро все мине.
Прокинулася Мотря, моя дружина, сіла поруч. Я метушився, готуючи нову порцію жарознижувальних. Але температура трималась. Під ранок у двір заїхала «швидка» з синім миготливим світлом. Мене й Оленку забрали до лікарні.
Медсестра жалісливо глянула на мене, блідого та розгубленого, погладила по руці, швидко поставила крапельницю донечці.
Все мине, не переймайтесь. Ваша Оленка скоро буде як новенька.
Я тільки зітхнув. Дійсно, за деякий час дитині стало легше. Вона спрагло попросила попити. Розвернувся а на сусідньому ліжку на мене дивляться величезні сірі очі маленької дівчинки, років шести. Світле, давно нечесане волосся спадало на плечі, одягнена у панчішки з дірочками та потерту футболку. Під ліжком кросівки в синіх бахілах.
Привіт.
Доброго дня. Ви теж вночі приїхали?
Так, вночі.
А як вас звати?
Мене дядько Микола, а це моя донечка Оленка. А тебе як кличуть?
Я Лялечка.
Ти тут вже давно?
Та так, тиждень десь. У пятницю додому
Але ще лише понеділок.
А мама твоя тут?
Ні Моя мама померла, як я ще мала була. Тато потім почав пити, й теж помер Тож мене у дитбудинок забрали.
Дівчинка хрипко зітхнула, по-дорослому.
Я там живу. Мені тут ліпше і годують, і старші не чіпляють
Підвелася, вдягаючи кросівки.
Там сніданок скоро. Вам принести?
Дякую, доню, я сама сходжу
Я проводжав поглядом худорляву дівчинку, і щось всередині защеміло. Сусідка у палаті теж глянула їй услід, зітхнула:
Гарна дитина Жаль її.
Не встиг відповісти, як задзвонив телефон.
Алло?
Сину, як ви там? Як Оленка?
Мамо, ми в Бориспільській лікарні. У Оленки температура, але вже краще, збили. Кажуть бронхіт, зараз спить.
Ой, бідне сонечко Я скоро приїду. Що привезти?
Мамо, мої капці забув, і піжамку Оленці рожеву. Та мамо, тут ще дівчинка з дитбудинку. Зможеш привезти шампунь, мило? Й може ще якщо залишилось щось із речей Марійки? Та пару маєчок, халатик, лосини і обов’язково кімнатні капці, на років шість, добре?
Привезу, звісно.
Наступного ранку Оленка вже бадьоро гралася з новою подружкою. Я вийшов у коридор, зупинив сестричку.
Скажіть, а до Лялечки хтось приходить?
Ні, лише заберуть, як виписуватимуть.
А помитись їй можна?
Медсестра сумно посміхнулась:
Треба б, але ніколи
Увечері не можна було впізнати: Лялечка сяяла, в чистій піжамі й нових рожевих капцях з вишитими песиками. Всі подаровані речі поскладала під подушку, а тапочки під матрац.
Лялечко, чого ти ховаєш свої речі?
Щоб не вкрали
Я тільки зітхнув. Коли вимкнули світло, Лялечка заплющила очі й стала мріяти, як гуляє сонячною, зеленню вкритою вулицею, тримаючи за руку Оленку, а з іншого боку мене, дядька Миколу. Вона дуже хотіла мати тата й маму. Щоб її обіймали й цілували на ніч, купали, одягали в теплу піжаму, щоб тато підкидав догори, аж під стелю, і вона голосно сміялася. Щоб усі були щасливі. Щоб вона також могла допомогти: вимити посуд чи підлогу, гратися з Оленкою, вчити літери й цифри. Лише б її полюбили. Лише б у неї була мама
В дитячому будинку її не били, але вихователька Галина Петрівна часто кричала, діти дражнили, забирали речі й їжу. Нещодавно Лялечка впустила тарілку з кашею її за це покарали, замкнули у темній комірчині. Вітька Сухенко шепотів: «Сидітимеш із пацюками». Лялечка їх жахливо боялася. Вона довго плакала. До вечора, зморена, присіла на холодну підлогу. Там і застудилася, потім кашляла, потрапила до лікарні
Від цих спогадів у дитини на очах виступили сльози, які покотились по щоках Вона всхлипнула І раптом відчула, що хтось гладить її по голові. Відкрила очі.
Тітко Мотре
Не плач, малеча Все налагодиться, ось побачиш
Моя дружина обійняла дівчинку.
Ти моя хороша
Лялечки вщухла. Їй було добре, наче мама обіймає
Тітко Мотре
Що?
Якби ви були моєю мамою
У дружини на очах заблищали сльози. Рішення дозріло миттєво не розумом серцем. Лишилося обговорити це з рідними
Моя мати зрозуміла мене, підтримала. Навіть свекруха сказала своє «так» вона також росла сиротою. А от я сам спочатку був не в захваті
Ти взагалі розумієш, що це назавжди?
Розумію! Але якщо я її не заберу, мене потім совість догризе до смерті, ти розумієш?
Я відвів очі.
Я хочу її побачити.
Домовились.
Увечері вийшли в коридор разом. Я підхопив Оленку, поцілував.
Моя радість, як я за тобою скучив
Повернувся до дружини. Вона кивнула:
Ось, знайомся це Лялечка. А це, Лялечко, дядько Микола.
Дівчинка кивнула й підняла чисті, відкриті очі.
Доброго дня!
І тобі привіт! Радий знайомству.
Щось защеміло всередині Я подивився на дружину, кивнув.
За кілька місяців до Бориспільського дитбудинку підїхала наша сімейна машина. Біля вікна гурт дітлахів.
Ляля, Ляля, іди, твої приїхали!
Щаслива Лялечка бігла назустріч своїй новій родині.
Привіт, Лялечко! Ми за тобою. Поїхали додому?
Дитяче сердечко гупало від радості: «Так, мамо!».
***
Після цієї історії я навчився у нашому житті бувають моменти, коли розум коливається, а серце вже встигає знайти відповідь. Інколи любов і співчуття це найважливіше рішення, яке тільки можна зробити… І тоді навіть похмурий день на Бориспільщині здається повен надії.
