**Сідина в бороду. Життєва історія**
— Федоре, Федоре? Як справи на роботі? Все гаразд?
— Звичайно. Як завжди.
— Федоре, ходімо вечеряти! Я вареники наліпила, твої улюблені. Ну ж бо?
— Не хочу.
— Ну як так? Я ж чекала на тебе, без тебе не сідала…
— Тетяно, годі вже! Причепилася, як реп’ях! Набридло мені твоє безупинне «Федоре, Федоре»! Невже сама не бачиш? Ти мене душиш своєю турботою! Душно з тобою, неможливо дихати! Все набридло — і твої наполегливість, і цей дурний фартух… Іду я від тебе, Тетяно.
— Ідеш? Ну й іди. Але знай — назад не прийму. Думаєш, легко мені сидіти за столом і знати, що в тебе інша? Може, варто було подумати, чи варта твоя новина того, щоб руйнувати сім’ю?
Федір, не роззуваючись, увійшов у спальню. Чисті домоткані доріжки тепер прикрашали брудні сліди чобіт. Він швидко склав речі в старий рюкзак, окинув кімнату останнім поглядом і вийшов, навіть не подивившись на Тетяну. Дорогою думки кружляли, наче шпаки на полі: чи правильно він робить? Адже прожили разом понад 20 років, виростили сина… Та що тепер? Все перегоріло. Навіть поваги не лишилося.
Стефа — зовсім інша. Молода, сучасна, зі сталевим характером. З нею він знову відчуває себе молодим. Ніяких цих старовинних самоварів, домотканих доріжок, нудних розмов. У неї все яскраво, модно, легко. Навіть говорить інакше — не так, як Тетяна, яка останніми роками зовсім з’їхала з глузду: то кухню під старовину переробить, то половики по всьому селу збирає. Ні, з такою жити годі.
***
Тетяна сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на доріжках і плакала. Він так нічого й не зрозумів. Не зрозумів, навіщо вона так старанно відтворювала ту атмосферу, коли вони були молоді. Коли грошей не було, але було щастя: вечорами сиділи біля багаття, пекли картоплю в попелі і сміялися, незважаючи на чорні від сажі обличчя.
Вона сподівалася, що якщо зробить кухню такою, як тоді, він повернеться. Але ні. Ні доріжки, ні самовар, ні спогади — ніщо не втримало його.
Стефа… Молодша за їхнього сина. Приїхала в село, вмовила керівництво взяти її на роботу, за два роки дослужилася до економіста. Голова колгоспу до неї також не байдужий, але він розумніший — сім’ю не кинув. А от Федір…
***
Тетяна не показувала, як їй важко. На роботі посміхалася, із сусідами спілкувалася, навіть з Федором віталася, ніби вони просто знайомі. А вдома… У кухню мрії тепер заходити не могла.
А потім він прийшов.
— Будинок треба ділити. Продаватимемо.
— Продасимо? Мою хату? Ту, яку ми з тобою будували?
— Не вигадуй. Купці вже є.
— Ні. Чужим не віддам. Але… можеш викупити мою частку.
Він завагався.
***
Тетяна виїжджала з села. Дивилася у вікно автобуса на рідні вулиці, на будинок, що залишався позаду. Вадим, син, вже знайшов для неї житло у місті. Працювати ж ветлікарем її візьмуть із задоволенням.
Чи шкода хату? Ні. Не принесла вона щастя. Хай Федір живе там із Стефою.
***
Федір сидів на порожній, блискучій кухні. Яскраві шафи, штучні квіти, килим з яскравим візерунком… Як тут можна відпочивати?
Він згадував теплу дерев’яну кухню, запах борщу, Тетянині руки, що так дбайливо готували йому улюблені страви. Як він міг проміняти справжнє кохання на цю порожню блискучу оболонку?
Відчинив шафу. Порожньо. Лише пакетики локшини, каші швидкого приготування…
Вийшов на ґанок, сів на сходинку й схопився за голову. Дурень. Який же він дурень!
Тетяна пішла. І забрала з собою тепло, спокій і віру в щастя. А він лишився з порожнечею.
Як ті брудні сліди на чистих половиках…
