Скажу вам історію, що досі не дає мені спокою. Її головна героїня — моя двоюрідна сестра Олеся. Людина добра, працьовита, чуйна, вона останні дванадцять років кожного дня після роботи заходила до своєї бабусі Ганни Михайлівни. Прибирала, носила продукти, мила вікна, до блиску терла плиту, пірала простирадла руками, слухала бабусині скарги, масажувала їй ноги, коли та скигляла на набряки. І все це — без єдиного слова докору. Просто тому, що колись саме ця бабуся виростила її, коли рідна мати була зайнята молодшим братом та власною кар’єрою.
Олеся завжди вважала Ганну Михайлівну найближчою людиною. Саме бабуся навчила її смажити деруни по-особливому, водила в оперу, коли мати була зайнята, допомагала з уроками і завжди знаходила слова розради, коли в школі ображали. Олеся виросла, влаштувалася в банк, народила сина, а бабуся як була її опорою, так і залишилася. І от, коли Ганна Михайлівна почала здавати — тиск, слабкість, пам’ять підводила — саме Олеся взяла все на себе. Сама. Без прохань і наказів. Лічильники — Олеся. Аптека — Олеся. Уколоти інсулін — Олеся. При цьому у Ганни Михайлівни була донька — мати Олесі. В неї — окрема квартира, стабільна робота, авто, але за дванадцять років вона жодного разу не принесла гарячого борщу чи хоч банки узвару.
Нещодавно Олеся втратила роботу. Скорочення, як то кажуть, без попередження. Заощадження швидко зникли, і вона зрозуміла, що іпотеку їй не схвалять. Тоді вперше в житті вона наважилася на розмову, від якої у неї тремтіли руки. Вона прийшла у суботу, як завжди, зробила прибирання, розвісила прання, заварила бабусі м’яту. Потім сіла поруч і спокійно, як могла, промовила:
— Бабусю, ти ж знаєш, я ні на що не претендую. Але, може, перепишеш квартиру на мене? Не зараз, просто… наперед. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Я не хочу жити в чужих кутках з дитиною. Я ж вже як рідна…
Відповідь бабусі була холодна, як лезо.
— Ні, Олесю. Квартира буде моїй доньці. Твоїй матері. Як і належить. А там — нехай роблять, що хочуть.
Олеся навіть не встигла нічого сказати. У горлі стало тісно, а в голові задзвеніло. Ніби всі ці роки допомоги й любові, всі витерті підлоги й супи з галушками ніхто не помітив. Ніби вони не мали жодного значення.
Вона пішла в сльозах. Навіть не попрощалась. Відтоді минуло кДо цього часу вона не може зрозуміти, чому здається, що її самовідданість для бабусі нічого не варта.
