«Що це таке, підкаблучник?!» — свекруха ледве не впала в обморок, побачивши, як її син сам готує сніданок.
Марія Іванівна приїхала до нас уперше за вісім років. З тих пір, як ми з її сином, Олексієм, одружилися. Вона жила в селі під Житомиром і рідко вибирався до міста — літа, здоров’я, та й господарство не відпускало. А тут раптом сама запропонувала: «Приїду, подивлюся, як ви там. Все-таки діти, сім’я, квартира в іпотеку — маю ж я побачити це на власні очі».
Я, зізнаюся, зраділа. За стільки років — ні візиту, ні привітання, навіть звичайного «як справи» по телефону. Сподівалася, може, відтане, поговоримо, станемо ближчими. Прийняли її як рідну: показали кімнату, накрили стіл, дали м’який халат і теплі капці. Старалися — і я, і Олексій. Хоча обом доводилося метушитися між роботою й домашніми клопотами, та все ж гостя літня, уваги потребує.
Перші дні пройшли тихо. Без особливих пригод. А потім настав ранок суботи. Я нарешті дозволила собі поспати — стомилася за тиждень, як візовий кінь. А Олексій піднявся раніше. Він у мене такий: турботливий, уважний, любить робити сюрпризи. Ось і того дня вирішив приготувати нам із його матір’ю сніданок.
Я ще в півсні чула, як він метушиться на кухні — шипить сковорода, булькоче кавоварка, пахне тостами з маслом. Я посміхалася в подушку. Мій чоловік. Мій турботливий Олексій. Але вся ця ідилія тривала рівно до того моменту, коли на кухню ввірвалася Марія Іванівна.
Я почула її голос крізь зачинені двері:
— Що це за безглуздя?! Ти що тут робиш, сину? Біля плити?! У фартусі?!
— Мамо, я просто хотів приготувати сніданок. Ти ж помучилася в дорозі. Наталка спить — нехай виспиться. Я ж і сам люблю готувати, ти ж знаєш…
— Зніми негайно цей сором! Чоловік на кухні — це ганьба! Я не для того тебе виростила! Твій батько все життя навіть чашку за собою не мив, а ти тут яєшню смажиш, як якась покоївка! А Наталка, до речі, чому в ліжку лежить?! Це її обов’язок, а не твій! Зовсім підкаблучником став, гидко дивитися!
Я лежала у спальні, стиснувши ковдру аж до вух, і не знала — сміятися чи вийти й втрутитися. Від її слів робилося нудно. Мені було ніяково за Олексія, боляче за себе й страшно, що цей візит може залишити незагоєну рану в наших стосунках.
Я вийшла, коли вона вже почала заходитися. У Олексія в руках все ще трималась лопатка, на плиті — підгоріла яєчня. А Марія Іванівна тремтіла від обурення й бурчала щось про розпусту, безвідповА потім на кухню зайшов наш кіт Пилип, розсерджено гаркнув “*Мяу!*” і вибив ложку з рук Марії Іванівни — ніби натягнув, що хватить кричати, адже чоловік має право бути ввічливим.
