Ой, слухай, це був такий вечір! Я просто хотіла влаштувати тиху вечерю з друзями — святкувати своє недавнє підвищення. Все продумала до дрібниць: меню, вино, навіть музику підібрала. Хотілося чогось затишного, без пафосу, але з душею. Запросила лише п’ятьох: свою найкращу подругу Соломію з чоловіком Богданом, старого друга з університету — Ореста, та колегу, з якою останнім часом зблизилася, — Мар’яну. Всі знали одне одного, тому мали бути тільки сміх, розмови та гарний настрій.
Все почалося чудово. На столі пекучі корзиночки з сиром, гриби, сири, вино теч як ріка. Гості прийшли вчасно, усі в гарному настрої. Соломія з Мар’яною ділилися враженнями з подорожей, Оресто розказував кумедні історії з роботи. Я сиділа, усміхалася — усе було так, як я й мріяла.
А потім — стук у двері.
Я здивувалася — всі запрошені вже тут. Може, сусід чи кур’єр помилився? Відкриваю — а там незнайомець.
— Привіт! Я Тарас, друг Соломії. Вона казала, що можна зайти, — і, не чекаючи відповіді, він увійшов у квартиру.
Я від божевілля майже оніміла. Жодного Тараса Соломія мені не згадувала. Обернулася до неї пильним поглядом — вона опустила очі й пробурмотіла:
— Ну, я… випадково йому розповіла, а він сам напросився…
Леле, як же сильно я стиснула зуби! Але вирішила не псувати вечір. Налила йому вина, представила гостям. Всі переглянулися, але кивнули. Ми намагалися бути ввічливими.
Але незабаром стало ясно — цей «гость» зіпсує будь-яку вечерю.
Тарас балакав без зупинки, не слухав нікого, перебивав, жартував невпопад і сміявся голосніше за всіх. Вино в його келиху закінчувалося швидше, ніж у когось, а разом із ним — і будь-яка адекватність.
Соломія знервовано посміхалася, ніби хотіла провалитися крізь землю. Богдан мовчав, насупившись, Оресто котив очима, а Мар’яна ледве стримувала бажання піти.
Апогеєм став момент, коли Тарас раптом підвівся й, хитаючись, підняв келих:
— За дружбу!.. І нові знайомства! — гаркнув він. — Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Соломією спілкуєтеся. Вона, звісно, гарна, але нуди́ть, як попівська кішка!
Повітря в кімнаті завмерло. Соломія поблідла, Богдан стиснув кулаки, Оресто поперхнувся, а Мар’яна ледь не виронила келих.
— Тарасе, годі, — прошепотіла Соломія, ледь не плачучи.
— Та що ви всі такі зажахані? Розслабтеся! — відмахнувся він.
І тут моє терпіння урвалося.
Я підвелася й, дивлячись йому в очі, спокійно, але твердо сказала:
— Тарасе, дякую, що зайшов. Але тобі пора йти. Ти всім заважаєш.
Він засміявся:
— Серйозно?! Я вам заважаю? Та годі тобі, Насте!
— Серйозно. Іди геть.
Я підійшла до дверей і показала рукою. У кімнаті стало тихо, як у церкві перед грімом. Навіть Тарас зрозумів, що тут йому не переспорити. Він пожав плечима й вийшов.
Я зачинила двері. Глибоко вдихнула. Обернулася до друзів.
— Пробачте. Я справді не знала, що він прийде. Таке не входило в мої плани.
Соломія, з червоними від сліз очима, прошепотіла:
— Пробач мені… Я не думала, що він буде таким.
— Нічого, — сказав Богдан. — Тепер точно краще.
Оресто хитнув головою:
— Ну, хоча буде що згадати.
Ми всі засміялися. Напруга почала розвіюватися.
Решта вечора пройшла не так ідеально, як я хотіла, але в сто разів тепліше. Ми були чесними, сміялися, ділилися враженнями. Вечеря вийшла не ідеальною — але справжньою. І я зрозуміла одну просту річ: навіть якщо ти не можеш передбачити, хто прийде на твій святий вечір — ти завжди можеш вирішити, хто залишиться.
І відтепер я дуже уважно ставитимуся до «друзів», яких запрошують без попередження. Особливо якщо це робить Соломія.
