Було це давно, але й досі не можу не замислитись, як склалась така дивна ситуація: у нашій родині аж пять квартир, а ми з чоловіком усе життя орендували житло.
Батьки мого чоловіка живуть у власній квартирі й мають ще дві квартири у різних районах Києва здають їх в оренду. Завжди жартують, мовляв, усе це вони здобули самотужки, отож і ми маємо заробляти на своє. Вочевидь, не бажають пригадати, що в радянські часи квартири давали державні підприємства чи заводи, а тепер навіть на простеньке житло треба довго збирати, а ще й платити щомісяця оренду за чужу квартиру.
Мої батьки недалеко відійшли від сватів. Коли померла моя бабуся, її однокімнатну квартиру в Чернігові переписали на мене. Я ж тоді була дитиною, тож поки не стала повнолітньою, батьки вирішили здаватимуть цю квартиру. Тепер я доросла, але їм так сподобалося щомісяця отримувати гривні від квартиронаймачів, що не дозволяють мені там жити.
З чоловіком ми уже кілька років тулимося в маленькій однокімнатній квартирі, що орендуємо майже всі наші гроші йдуть на житло. Були часи, коли ледь вистачало на хліб і крупу. Тепер я у декреті. Зарплати моєї завжди було мало, але без дитини якось зводили кінці з кінцями. Чоловік мій, Андрій, трудиться на двох роботах, та зараз щоб пристойно заробляти, треба мати хорошу освіту, а він її не отримав: після школи одразу пішов служити в армію, потім ми познайомилися і вже не було часу на університет.
Найбільше засмучує, що моя мама майже щотижня кличе мене допомогти їй обрати нову сукню чи сорочку, а мені навіть на фрукти та вітаміни для дитини грошей бракує. Вона постійно повторює, що ми мусимо бути фінансово незалежними, а ще вважає, що саме ми маємо допомагати їй з татом, бо їм хочеться подорожувати світом.
Мене прикро дивує така поведінка обох батьківських пар усе мають, а дітям допомагати не хочуть. Я розумію, вони не зобовязані заради нас ущемляти себе, але ж якщо така можливість є, чому ні? Не вкладається в голові таке ставлення до власних дітей, тому я собі пообіцяла: своїм дітям віддам усе, чого вони потребуватимуть, й навіть більше.
Наші друзі нас часто заспокоювали: мовляв, зрештою ви успадкуєте всі ці квартири й гроші. Чесно кажучи, я вже настільки розчарована, що нічого не хочу нехай забирають свої квартири із собою на той світ…
