Мамо, тільки не хвилюйся, будь ласка, але з нового року у нас з тобою можуть виникнути фінансові труднощі. Хоча, я переконана, з голоду не вмремо.
Доню, не тягни кота за хвоста, ти ж знаєш, як я не люблю довгих розповідей.
Знаю, мамцю. Коротко: я звільнилася з роботи. Ось так.
Як це? Сама чи попросили?
Сама. Я люблю сама вирішувати.
Знаю, ти вся в батька. Можу уявити, що б він зараз сказав, якби був живий.
Мамо, подивися, які гарні снігурі сидять на гілці перед нашим вікном А батько сказав би, що людину місце не прикрашає.
Я так тішилась за тебе, доню, пишалася тим, що ти працюєш на такій роботі, маєш зарплату, статус! Начальниця всієї культури міста, тебе по телевізору показували, люди як на царицю на тебе дивились. Ти ж у мене й гарна, і струнка, і стильна.
Мамо, що ти, сльоза в оці з’явилася. Краса зі мною лишиться, не зникне.
Розкажи вже, що трапилось? Чому таке раптове рішення? Відійди від вікна, застудишся, сідай поруч.
Розумієш, мамо, у нас із начальством абсолютно різні погляди на життя. Для них головне звіти, а про людей згадують хіба з трибуни. Я так не хочу. Не зійшлися характерами, як кажуть у суді на розлученні.
На будь-якій роботі начальству потрібні звіти та показники. І що, тепер на святкові заходи свої вже не підеш?
Піду, мамо. Готували їх разом з командою, просто буду там як глядачка. Прикольно ж.
Ото вже справді цікаво була головною в культурі, а тепер біля ялинки стоятимеш. Мене хоч на свято візьми, для підтримки.
Я думала, мамцю, ти вже втомилася від ялинок у садочку: для кожної групи, для дітей працівників, для самих працівників, для філії садочка…
Звісно, ще й для будинку маляти ми проводили. Та, Леся, у нас свої показники кількість дітей, охоплених культурними подіями. Зауваж саме культурними! Але на твою сімейну ялинку в Центральному парку я б таки сходила, подивилася б, що ви вигадали. А ти сімейні ялинки проводиш, а сама й сім’ї не маєш. А тепер і роботи. Ой, Лесю! Тобі ж майже сорок! Чи все ще за своїм Павлом тужиш? Павло Перший і останній! Мріяв до Відня втекти, у філармонії грати! Сексофоніст твій
Саксофоніст, мамо. Адольф Сакс створив цей інструмент вже майже двісті років тому.
Ой, знову ти мені, музичному керівнику, лекції читаєш! Але Павла твого пробачити не можу, голову закрутив, ти стільки років ні на кого не дивишся. Старієш, Леся, царице моя, мама витерла сльозу. Цариця без трону тепер! Старіюча незаміжня цариця! Що б батько сказав?
Батько би сказав, що жінка як вино, з роками лиш міцнішає й ціннішає. Все буде добре, мамо, не плач.
Так, жінок він любив.
А понад усе тебе, мамцю: до останньої хвилини тримав тебе за руку. Я бачила це в лікарні.
Знаю, дочка. Відчуваю провину, що рідко казала йому, як кохаю. Здавалося, це ж і так зрозуміло.
Він завжди це відчував. А коли ти співала йому не міг відвести очей.
Мама заспівала, витираючи сльози:
А сніг іде, а сніг іде,
І всі навкруг чогось чекають…
Мамо, ця пісня мене щоразу чіпляє до сліз. І я мрію, щоб на мій день народження, у кінці квітня, йшов сніг і хтось заспівав би для мене.
Доню, а що з твоєю роботою далі? У тебе ж такий потенціал! Куди підеш?
В кондуктори піду працювати.
Ти смішна, не жартуй! Може, до Ніни з третього підїзду звернешся у неї знайомств багато у податковій, в адміністрації, у ЖЕКу…
Мамо, я серйозно. Піду кондукторкою. Ти їздиш громадським транспортом?
Рідко, але буває.
І як тобі кондуктори?
Ніяк ні виду, ні культури. По двадцять светрів на собі та гумові капці на вовняні шкарпетки, та й кричать: “Передаємо за проїзд, проходимо в середину салону!” Коло по колу… Дуже творчо!
Точно підмітила: “Передаємо за проїзд!” В тебе тон як у справжніх кондукторів… А памятаєш, як батько раз прийшов веселий і розповів анекдот про автобус?
Не памятаю. Який анекдот?
Заходить до автобуса пяний чоловік, хитається, а тут кондукторка йому: “Чоловіче, за проїзд!” А він пальцями жест: “О, за проїзд!”
Ох, Лесю, зараз би я з батьком посиділа та анекдоти послухала, тільки б живий був.
Мамо, та він завжди з нами. Його слова я досі памятаю: “Все у вашій голові, дівчата. Поміняйте платівку і життя зазвучить сереною чи веселою частівкою. Як захочете”.
Лесю, а чому ти своєму Павлові платівку не поміняла? Ото ж на одне та й те саме. Не подобалося йому, що ти цариця, а він придворний музика. Прямо як у “Москва сльозам не вірить”. Але ж там кінець щасливий! Та ладно про це. То куди ж роботу шукаєш?
Кондукторкою, мамо. Зі свят одразу виходжу на маршрут.
Та ну тебе, Леся! Вся ти в батька завжди щось вигадувала, але це вже занадто. Кондуктором! Та тебе кожна собака в місті знає, телебачення не сходила, а тепер помаранчева жилетка… Боже, що б батько сказав?!
Саме його слів і дотримуюсь. Памятаєш листівку на моє повноліття? “Памятай ніхто інший за тебе нічого не вирішить. Візьми життя у власні руки. Інакше воно стукатиме у твої двері, а тебе не буде вдома…”
І що, ти в автобусі вирішила самоствердитись? Та це ж виклик суспільству!
Це виклик самій собі, мамо. Мені начальник сказав: “Досить носити корону, спустись на землю! Ти вже давно далека від людей.” Він забув, що водій моєї службової автівки зламав ногу й два тижні я їздила маршрутками. Надивилась людей!
Боже мій, ти так довго працювала в культурі, на таких посадах і в кондуктори?!..
А піду, мамо, окультурювати пасажирів та працівників транспорту.
Мама всілася на диван, потерла скроні.
Добила ти мене, доню, своїм новорічним сюрпризом. Одним “культурним ударом”.
Ще хтось казав: “Якби Бог нас не покладав часом на лопатки, то й часу поглянути в небо не було б”. Мамцю, глянь у вікно сонце зимове, дітки кормушку повісили, снігурі та синички їдять і сніг іде…
Леся підхопила: “А сніг іде, а сніг іде, і всі навкруг чогось чекають…”
Нашa Леся! Ой, дочко, у кондуктора зарплата майже впятеро нижча, ніж була у тебе. Ще трохи і погоджуся на допомогу Володимира Семеновича з другого поверху.
Мамо, він непоганий чоловік. Відставний полковник, вдівець. Надійний, відповідальний і щедрий. Я знаю, з батьком його ніхто не зрівняє. Але його вже майже десять років немає, мамо…
Ольга! Та не про мене мова, а про тебе. Ти ж засумуєш на цій новій роботі! Жодного творчого кроку! Хоча батько й казав, що навіть двірником будеш щось вигадаєш… А може, гайнеш у Трускавець чи Карпати на тиждень відпочити за компенсацію за невикористану відпустку?
А давай разом у Львів з’їздимо! На компенсацію!
У Лесі задзвонив телефон. Мама насторожено прислухалась до розмови.
Так, 4 січня виходжу на маршрут. Мої документи вже у відділі кадрів автотранспортного підприємства. Дякую.
Мамцю, вибач, Трускавець відкладається!
******
Автобус 7 завершив перший за день рейс на східну околицю Львова. Завжди багатолюдний маршрут. Кінцева.
Дем’яне Петровичу! Можна користатись вашим мікрофоном? Як екскурсовод.
Знов вигадала щось, голубко? Автобус уже прикрасила мішурою й сніжинками. Оголошення із цитатами вивісила. Яка сьогодні для пасажирів?
“Добре там, де дорогу ти обираєш сам!”
Цікаво з вами, Лесю Андріївно. На старості пощастило з такою кондукторкою. Тільки мій змінник Савелій досі не звик до вас. І вражений, коли ви йому подарували папку з гербом, сказав нова ера починається. Казав: “Ми їздимо на старому автобусі, але возимо наших людей!” У вас навіть форма виглядає інакше. Савелій усе твердить: “Вона артистка!” А ще ви наші вислови підписали у салоні! Ми себе з ним Арістотелями відчули, хоч просто жартували.
Дем’яне Петровичу! Ви ж і є наші арістотелі!
Але ми вже й вас цитуємо, можна на ти? Твоя ж фраза: “Все в наших головах. Зміни мелодію й життя заграє по-новому”.
Це мій батько говорив.
Чому “говорив”? Помер?
Згинув. Був заслужений будівельник, мости і лікарні будував, аварія на об’єкті… Вмер у мами на руках, не врятували.
Пробач, голубко! А мама?
Жива, в дитсадку музруководителькою працює. Ось хочу в салоні музику вмикати, людям оголошення через мікрофон казати, а потім музику для гарного настрою.
Ой, не знаю, пасажири ж різні…
У документах не пише, що заборонено музику. Головне, щоби не заважала тільки настрій щоб підіймала. Ще ж Арістотель довів, що музика змінює настрій. Підберу таку, щоб усі лишились задоволені. А святкові оголошення робитиму лише в нерушливий час. Почнемо?
Автобус рушив. Пасажири заходили, сплачували проїзд, займали місця, їхали з Лісового району до центру Львова. Леся Андріївна взяла мікрофон і лунким голосом оголосила: «Шановні пасажири! Ми з вами рухаємось найдовшим і найпопулярнішим маршрутом Львова з Лісового. Тут свіже повітря, сюди цілими родинами на природу їдуть. До центру залишилось 15 зупинок. Центральна площа “Світла”, і вона справді світла взимку від снігу, від гірлянд на будівлях. Наше місто чудове, а в святкові дні можна потрапити на ялинку в Центральний парк, влаштувати дітям казку в ляльковому театрі, а ще відвідати музей деревяної архітектури, що на Деревянській. Запрошуємо також на сімейну ялинку на Старий Новий Рік у Центральному парку на Садовій»
А ще, втрутився молодий пасажир, скажете, що в кінотеатрі “Україна” йде?
На нашому маршруті до “України” не доїдете. Там показують комедію “Ялинки 15”. А на вашій зупинці кінотеатр “Зоряний”: там три зали, три стрічки й “Ялинки”, і казка про Івана Гонту, і лірична “Новорічна посилка”.
Водій усміхнувся: А правда, що на святковій ялинці буде безпрограшна лотерея й глінтвейн?
Авжеж!
Відчуваю, Леся Андріївно, не зупинитесь, ще щось придумаєте
Мрію, щоб жива музика була у автобусі, хоча б у свята. Спробуємо на Різдво запросимо гурт “Світлояр”, вони гарні колядки знають. А на день народження Кобзаря я запросила б гітариста Івана, а на Масляну баяніста.
Леся подзвонила додому: Мамо, вибач я на ялинку не встигну. Дві зміни, не вистачає людей. Але з Володимиром Семеновичем обовязково сходіть! Він щасливий буде, і ти, гадаю, теж Цілую! Ми вирушаємо у рейс.
***
Минув місяць і постійні пасажири сьомого маршруту вже не дивувались енергійній кондукторці, а містом ширилась слава про незвичайний автобус і “царську” кондукторку.
***
Через три місяці чутки дійшли й до начальства.
Лесю Андріївно, суворо почав директор АТП 1 Андрій Сергійович. Ви, здається, не зовсім туди потрапили. Ваша робота білети продавати. А ви пасажирів розважаєте, пісні співаєте, діалоги ведете?! Скоро на нас скаргами завалять.
Шановний Андрію Сергійовичу, рада поговорити про якість послуг. Дякую за фахових водіїв Демяна Петровича і Савелія Івановича, вони справжні майстри. А свої мініекскурсії та концерти в салоні вважаю інновацією підприємства.
Директор, зніяковівши, витер спітніле чоло, зробив ковток води і сказав:
Каса на маршруті не падає, а росте! Але люди різні: комусь музику не подавай, комусь шум заважає, а у вас тут концерт…
А не заборонено! В інструкції сказано: кондуктор створює безпеку й комфорт для пасажирів.
Але інші кондуктори вже скаржаться!
Вони мене не знають. Я по дві зміни працюю, нікого не зустрічаю. Два найдосвідченіші їхали зі мною й одразу подались у відділ кадрів із заявою. Мовляв, я не ходжу по салону, сиджу поруч із водієм “як цариця” й тільки через мікрофон прошу оплачувати проїзд, проводжу екскурсії з нудьги Кондукторка, а не екскурсовод.
Леся підспівала собі “Ще не вмерла Україна…”, подумки посміхнувшись, але вирішила не мовчати.
Андрію Сергійовичу! За інструкцією кондуктор не повинен наполягати на сплаті проїзду чи перевіряти білет лише продавати його за запитом пасажира. Я цариця, кажуть? У нашому автобусі всі заходять через передні двері там я “царюю”, а виходять через задні. Якщо небагато народу платять одразу, якщо багато передають картки, й я кажу в мікрофон, що це безпечно, бо салон під камерою, і чужою карткою не скористаєшся!
В нас немає камер. Ви ще й людям брешете!?
Я жартую, мрію аби всі були “обілечені”! Про камери подумайте зараз це стандарт.
Начальник тихо запитав:
І ви справді не ходите по салону?
Чому ж, деколи встаю, щоб допомогти бабусі з паличкою чи мамі з візочком, витерти сльози дитині, дати серветку. Але рідко бо “Магомет іде до гори”: допитливі до цариці самі підходять, а заодно й платять. Андрію Сергійовичу! Ви любите наше місто? Ви давно тут живете? У соцмережах про вас майже нічого нема
Повернувся нещодавно, з дружиною розлучився, повернувся на малу батьківщину все змінилось.
Отож і так! Треба людям про зміни розповідати, час від часу підказувати, де цікаво провести час. Я не гід, я навігатор, даю ідеї для культурного дозвілля. Вам би дуже раджу до драмтеатру на “Розлучення по-чоловічому”. Комедія, для настрою.
Лесю Андріївно, дякую Якщо якось покличете в театр не відмовлюсь.
*******
Проект “Кондуктор-цариця” у Львові тривав і в лютому, і в березні. Леся навіть отримала премію до 8 Березня від Андрія Сергійовича, а подарувала йому квитки в театр до 23 лютого сама не змогла, бо працювала у дві зміни. Слава про царицю розійшлась містом, але послідовників не знайшлося. Дехто крутив пальцем біля скроні мовляв, цариця трохи дивакувата: вигадувати щось за таку зарплату це вже діагноз. Пліткували навіть, нібито у цариці десятки спонсорів. Але насправді благодійник був один полковник Володимир Семенович з другого поверху, який дуже цінував Лесю, щиро любив її маму.
*******
28 квітня. Субота. День народження Лесі. Мама пропонувала взяти відгул, але Леся вибрала працювати на улюбленому маршруті з пасажирами, що стали майже рідними людьми. Зранку Леся йшла пішки до диспетчерської, у не дуже весняну холоднечу, згадуючи, як насправді задоволена “мелодіями та ритмами”, що зявились у її житті після звільнення з посади. І тут вона побачила білі сніжинки, що закружляли з неба. В дитинстві вона мріяла про сніг у квітні!
Сніжинки лягали їй на волосся, розтавали, а вона йшла, усміхаючись. Салон автобуса прикрашений білими сніжинками. Савелій та Демян Петрович подарували їй коробку цукерок і новий мікрофон: “У нашої цариці все має бути гарне!” Вона подарувала їм по пляшці бальзаму й “Мою Україну”.
В автобусі було мало народу, лише в центрі набилося. І раптом у передні двері заходить чоловік від одного погляду в Лесі мурашки по тілу, а серце мало не вистрибнуло. Це був він Павло. У руках тримав футляр з саксофоном Не міг навіть віддати гроші за проїзд. Як зачарована, Леся раз без мікрофону на весь салон: “Передаємо за проїзд! В салоні є відеокамера! Проходимо всередину!” Відчувши порух, вона рушила на задню площадку, ніби ховаючись. І раптом Леся почула живу музику. Романтичний, тремтливий саксофон Павла розлив у салоні й в її душі мелодію “А сніг іде, а сніг іде”
***
Усі ці місяці я щодня розумів, як важливо залишатися вірним собі й не боятись змінювати сценарій життя. Можна втратити трон, але не гідність і не кохання. Життя не сцена з одним призначенням. Хоч би куди занесла мене доля, головне не втратити своєї пісні.
