— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я більше не можу так жити! — Соломія стиснула подругу за руку так, що аж пальці забіліли. — Він одружується на ній! На цій… на цій маріонетці! А я що, дванадцять років ні за що прожила?
— Соломіє, відпусти, мені боляче! — Олена спробувала вивільнити руку, але та тримала міцно, в очах горів дикий вогонь. — Послухай мене…
— Ні, це ти мене послухай! — Соломія зірвалася з кухонного стільця й почала метушитись по кімнаті, немов звір у клітці. — Дванадцять років, Оленко! Дванадцять років я його чекала! Коли він навчався в університеті, я працювала, щоб підтримувати його грошима. Коли шукав роботу — підбадьорювала. Коли мати його хворіла, я з нею в лікарні сиділа, як рідна дочка! А він… він…
Голос Соломії зламався, вона знову впала на стілець, сховавши обличчя в долонях.
Олена обережно підсунула до неї склянку з чаєм, що вже встиг остити.
— Може, це й на краще, Соломійко? Може, він тобі не долею був?
— Не долею? — різко підвела голову Соломія, дивлячись на подругу так, що та мимоволі відсунулась. — Не долею? А що тоді долею називається? Сидіти самій у сорок і згадувати, як мало б все бути?
— Тобі ще лише тридцять вісім…
— Незабаром тридцять дев’ять! — перебила Соломія. — І що мені тепер робити? Починати все з нуля? Шукати когось нового? Та хто мене у такому віці візьме? Усі порядні чоловіки давно одружені!
Олена мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Соломію ще з університету, бачила, як та мечувалась між надією і розпачем усі ці роки. Андрій то з’являвся в її житті, то зникав, обіцяв одружитись, потім казав, що не готовий, що треба почекати. А Соломія чекала. Вірила кожному слову.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою на курси англійської ходили? — тихо запитала Олена. — Ти тоді казала, що хочеш поїхати за кордон, побачити світ. А потім зустріла Андрія й кинула навчання.
— До чого тут англійська? — роздратовано скривилася Соломія. — Я його кохала, розумієш? Справді кохала! Не так, як ці дурні, що міняють чоловіків, як рукавички. А він… він просто мною користувався!
— Та ні, не користувався, Соломійко. Просто… не склалося у вас.
— Не склалося? — Соломія підвелась, підійшла до вікна, довго дивилась на засніжений двір. — Знаєш, що він мені сказав, коли я дізналась про його весілля? Що я його занадто добре знаю. Що з Тетяною йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка вміє тільки селфі робити!
— Соломіє, не мучай себе…
— Та я й не мучусь! — різко обернулась вона. — Я злюсь! Я не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як ми з ним на дачу їздили літом? Як він мені квіти дарував? Як говорив, що я найкраща?
— Пам’ятаю, — кивнула Олена. — Але це було давно, Соломійко.
— Не так і давно! Всього рік тому! Ми тоді про дітей говорили, як назвемо дочку чи сина. Він навіть імена вигадував! А тепер ця Тетяна у нього на другому місяці вагітності!
Олена здригнулась.
— Вагітна? Ти мені про це не казала!
— А навіщо? — Соломія опустилась на стілець, раптом здалася меншою, ніби з неї випустили ввесь повітря. — Щоб ти знала, що він не лише на ній одружується, але ще й дитину від неї матиме? Тієї самої дитини, про яку ми з ним мріяли…
— Господи, Соломіє… — Олена встала, обняла її за плечі. — Мені так тебе шкода…
— Не жалій мене! — Соломія вирвалась. — Не треба жалю! Я сама винувата! Сама! Треба було від нього піти ще тоді, коли він перший раз почав мені розповідати, що не готовий до серйозних стосунків. А я думала, що зможу його змінити, що він зрозуміє, яка я хороша…
— Ти й справді хороша, Соломійко. Ти добра, розумна, гарна…
— Гарна? — гірко усміхнулась вона. — Подивись на мене! Сиве волосся, зморшки, зайва вага. А ця Тетяна в нього молоденька, струнка, модниця. Звісно, він її обрав!
— Справа не у віці чи зовнішності!
— А в чому тоді? Поясни мені, Оленко! В чому? Що я робила не так? Чому не втримала його?
Олена сіла поряд, взяла її руки в свої.
— Слухай уважно. Ти нічого не робила не так. Ти була чудовою подругою, помічницею, майже дружиною. Але Андрій… він просто не той чоловік, з яким ти могла б бути щасливою. Він егоїст, Соломіє. Він завжди думав лише про себе.
— Ні, ти його не знаєш! Він може бути добрим, турботливим…
— Може, коли йому це вигідно. Згадай, як він зникав на місяці, коли ти була йому потрібна. Як обіцяв познайомити тебе з батьками, а потім знаходив виправдання. Як казав, що кохає тебе, а сам зустрічався з іншими!
— Звідки ти знаєш про інших? — різко повернулась до неї Соломія.
ОленаОлена зідхнула і опустила очі: “Я бачила його минулого року в кав’ярні з іншою – вони сміялись і тримались за руки, але не наважилась тобі розповісти, бо боялась, що ти знову йому пробачиш…”
*Щоденник Соломії, 14 лютого*
Сьогодні я зрозуміла: коли хтось іде – це не кінець, а початок чогось нового, навіть якщо цей початок спершу болить.
