У 2018 році Іван Дудар, 34-річний чоловік з невеличкого містечка під Вінницею, мріяв вирватися з бідності, розводячи свиней. Він орендував покинутий шматочок гори біля Тростянця, щоб облаштувати маленьку свиноферму.
Витратив усі свої заощадження, навіть узяв кредит в “Ощадбанку”, збудував свинарники, пробив свердловину й купив тридцять маленьких поросят.
У день, коли він вперше завіз поросят на гору, гордо сказав дружині Соломії, якій було 31:
Почекай мене. Через рік ми збудуємо власну хату.
Але все було далеко не так просто, як розказують по телевізору історії про легкий успіх.
Не пройшло й трьох місяців, як по всій області вибухнула африканська чума свиней. Одна за одною свиноферми навколо зникали. Дехто з сусідів навіть спалювали свої свинарники, щоб зупинити вірус. Довго над горами висів густий дим.
Соломія злякалась.
Продай їх, доки живі! благала вона.
Але Іван вперто тримався.
Це минеться. Треба ще трохи потерпіти.
Від безкінечної тривоги й недосипу він сильно ослаб. Його навіть поклали в районну лікарню у Вінниці через втому й стрес. Цілий місяць він відлежувався у рідних дружини, на Хмельниччині.
Коли ж повернувся, то половини свиней уже не було. Корм подорожчав удвічі. Банк почав телефонувати й вимагати виплати кредиту.
Кожного вечора, коли дощ лупцював по залізному даху, Іван відчував, що все, що він будував, руйнується на очах.
Якось, після чергового дзвінка від кредитора, він просто сів на підлогу й прошепотів:
Я, мабуть, все
Вранці він закрив свиноферму, віддав ключі власникові землі дідусю Семену і спустився з гори. Не міг дивитись, як усе його життя згорає вщент. В голові було одне все програв.
І пять років туди не повертався.
Разом із Соломією переїхали до Києва, влаштувалися на фабрику, жили скромно, без розкоші, але спокійно.
Як тільки хтось згадував про свиноферми, Іван лише гірко посміхався:
Начебто позакопував ті гроші в гору.
Та цьогоріч дід Семен несподівано йому подзвонив. Голос тремтів.
Іване приїдь. Зі старою свинофермою щось сталося.
Наступного дня Іван із самого ранку вирушив за тридцять кілометрів у гори. Колишня дорога стала ледь помітна заросла травою та кущами, як ніби минуло років десять.
Серце билося від тривоги.
Може, свинарник той давно завалився?
Чи там зовсім нічого не лишилось від його мрії?
Повернув за знайомий поворот і завмер.
Те місце, що він залишив, аж ніби дихало життям.
Це був уже зовсім не той свинарник, що пять років тому: іржава бляха вже вся в зелені, стіни й паркани обплели густі рослини. Навколо піднялися дерева, і стежка до сараїв стала майже непомітною.
Та це було ще не все.
Чути було звуки.
Хрю хрю
Іван застиг.
Повільно підійшов до паркана, що майже зник у траві. Заглянув у старий загін і аж відступив.
Там були свині!
Не одна-дві багато!
Великі, у гарній формі. І чимала зграя маленьких поросят бігала між ними.
Тридцять поросят, котрих він колись залишив, перетворилися на справжню свинячу громаду.
Та ні, не може бути прошепотів він.
Дід Семен, що йшов позаду, підійшов ближче.
Оце ж я й казав: вони не зникли.
Але як же вони вижили? не міг повірити Іван.
Дідусь присів на камінь:
Коли ти пішов, трохи свиней ще лишилось. Вони розламали загорожу, втекли в ліс. Я думав все, пропадуть. Але ні.
Іван озирнувся.
Ззаду свиноферми текла струмочка, якої раніше не помічав. Околицю заросли бананові й картопляні кущі, трохи далі росли дикі груші й яблуні.
Вони навчилися виживати в горах, сказав дід Семен. І розмножувались.
Іван подивився на свиней. Дехто з них підняв голову, наче впізнав його хоч минуло стільки років.
Одна велика свиня підійшла ближче до забору. Шкіра рудувата, на вусі ще й досі маленький шрам саме та перша, яку він колись купив.
Оце прошепотів Іван,
Оце була моя перша свиня.
Всередині щось защеміло.
Все, що він вважав втраченим жило.
Не просто жило, а виросло.
І що ти тепер? запитав дід Семен.
Іван задумався.
Подивився на гору, на старий, але тепер живий свинарник, на свиней, що мирно паслися собі, наче не минуло пяти років.
Вперше за всі ці роки на його обличчі зявилася справжня усмішка.
Може, тихо сказав,
моя мрія ще не закінчилась.
І в ту хвилину він зрозумів те, що колись вважав втраченим.
Іноді, навіть якщо ти полишив мрію
є моменти, коли вона терпляче чекає, коли ти повернешся.
