Я сиділа у своєму невеличкому магазинчику з одягом у Києві, коли напередодні закриття зайшла вагітна жінка. Хоча вже був час завішувати замки, вона не поспішала, перебираючи сукні одну за одною. Розмова завязалася сама собою вона розповіла, що чоловік пішов, залишивши її з двома дітьми. Життя крутило її, як вітер осіннє листя: знімала квартиру, але довелося повертатися до батьків у село. А потім зясувалося, що вона чекає ще одну дитину. На аборт вже пізно. Одягу не вистачало, бо «тіло змінилося». І ось вона тут, вибирає найдешевшу сукню, але навіть на це грошей нема. Я, змучена за день, подумала: «Та що там, не збіднію, якщо віддам одну сукню безкоштовно». Вона сяяла, ніби сонце в травні, і пішла, щаслива.
Час минав, і я вже забула цю історію. Аж одного дня заходить жінка з усмішкою намагаюся згадати, де ми бачилися. Вона дістає з простої сумочки маленький пакунок і починає розповідати: «Ви мене не памятаєте? Я тоді була вагітна, прийшла до вас, але не мала грошей на ту сукню. А ви мені її подарували. Ще сказали, що все буде добре, що життя завжди дає нам стільки випробувань, скільки ми можемо витримати. Ваші слова мене підтримали, і я справді пережила той важкий час. Народила. Тепер у мене троє дітей, і все налагоджується. Дякую вам».
Ми обійнялися. Вона пішла, а я розгорнула пакунок. Всередині лежали крила такі, які носять янголи. Мені стало ніяково. Адже тоді я віддала ту сукню скоріше від втоми, ніж із доброти. А вийшло, що стала для неї тим янголом, який вчасно підставив плече, посміхнувся і сказав кілька теплих слів.
Виявляється, так мало треба, щоб хтось зміг піднятися з темряви. Іноді лише посмішка, кілька слів і крихітна сукня замість крил.
