Я жити хочу, Андрійку!
Євген Петрович, Євген Петрович, що з Вами?
Медсестра Ганнуся вхопила хірурга за рукав, але не втримала той похитнувся, сперся на стіну, схилив голову в долоні й занімів.
Ганнуся навіть відчула гордість за медперсонал: як же лікарі віддають себе без залишку пацієнтам, працюють мало не до знемоги! А ніхто ж того не помічає. Хворий, якого щойно оперував Євген Петрович, навряд чи це зрозуміє.
Євгене Петровичу, що з Вами? Я зараз когось покличу…
Не треба, лікар відірвався від стіни, похитуючись, рушив до ординаторської. Перед дверима озирнувся на перелякану Ганнусю: Все гаразд, не хвилюйтесь.
Євген втомлено впав на шкіряний диван, ліг. Все гаразд? Та ж не вперше відчуває такі напади запаморочення. Перевтома? Що ж іще.
Колись у нього були вихідні. Справжні: можна було відірватися від лікарняної суєти піти з дружиною у гості, повезти дітей у ботанічний сад.
А нині Коли всі лікарі працюють на три відділення, який тут відпочинок До того ж другий шлюб. Дружина молодша, діти ще школярі, розходи… Та й машину хотілося б нову.
Але й це було не головне. Головне Євген звик бути потрібним, мріяв про визнання, лікарські перемоги… Двадцять років лікарської практики і йому це вдавалося. До нього рвалися пацієнти, колеги поважали, запрошували… обіцяли… й платили достойно.
Пашо, телефонував колезі-анестезіологу, твоя Оленка сьогодні у змінах?
Привіт, Жеку. Та так, працює.
Коли день добіг кінця, Євген уже лежав у МРТ-апараті, слухав зловісне гудіння, яке музику в навушниках не глушило.
Раптом його скував страх, хотілося тиснути грушу, щоб витягли з цієї душної пастки. Треба відволіктись, подумати про щось приємне. А що згадати гарного?
Його память почала спускатися сходинками життя вниз… Другий шлюб він уже отець сімейства, оперуючий хірург, а вона молода вчителька його молодшої доньки. В ті роки все зливалося в один: лікарня-домівка-лікарня.
Перший шлюб згадувати не хотілося, розлучення залишило лише неприємний осад.
А студентські роки? Ось! Перші роки медуніверситету
Память завмерла на тому, як вони троє друзів: Євген, Віктор та Андрій вперше прибули із різних міст в Київ. Познайомилися ще на підготовчих курсах. Андрій хлопець у окулярах із Кременця, скромний, трохи наївний, але з неповторною харизмою. Поруч із ним хотілося бути, слухати тихий розумний голос, дивитися у ті волошкові, немов бездонні, очі.
Андрій мав унікальну память, знав усі екзаменаційні питання, міг відповісти на що завгодно.
Вітько, навпаки, кремезний сільський хлопець з Черкащини веселий, гомінкий, надміру емоційний. З усіма товаришував, більше час крутився з друзями й шпори писав, аніж навчався.
Євген теж хвилювався про вступ, тихо дивувався знанням Андрія й красномовству Віті. Та з їхньої кімнати не вступив лише четвертий Михайло. А ці троє стали нерозлучними.
Перший рік гуртожитку ще не надали, і мама Андрія, невтомна та дбайлива, приїхала й знайшла квартиру на трьох.
Господи, благослови вас, хлопці! Живіть у злагоді, казала, лишаючи печеня й вареники мало не на місяць уперед.
Ось це Ірина Михайлівна завжди виручить! А ким твоя мама працює, Андрію?
У церковній крамниці, відповідав Андрій, жуючи.
Де?!
При церкві свічки продає, ну, й ікони…
Тобто, вона віруюча?
Так і я віруючий, мирно сказав Андрій.
Хлопці зиркнули на ікони на підвіконні.
Це твої?
То мама лишила Мені.
Віктор був прямий:
Та ви що, хлопці?! Медицина це ж наука, а ви у чудеса віруєте? Типу Бог допоможе?
Лікар тіло лікує, а Бог душу, гідно відповів Андрій. Далі такі розмови уникали. Андрій хрестився непомітно, а між пристрасним Віктором і впертим Євгеном мовчки гасив сварки.
Андрієві побут був байдужий: якщо хлопці зчіплювалися через прибирання, тихо брав ганчірку й мив підлогу.
Не варто через таку дрібницю сваритися. Краще прибрати
Так злагода і поверталася у домівку.
То Бог допомагав, то такий характер мав, але сесію Андрій здав найкраще. Латинь запамятовував злету, зшивав товаришів міцно.
І перше кохання саме ним було Профком, де зустрів Галину маленьку, бойову, але добру дівчину. З другого курсу вже за руку ходили.
Вітько ж, попри сільську простоту, швидко став найкращим практикантом: на швидкій, в лікарнях його вирізняли, доручали складні маніпуляції.
Євген вчився старанно. Без особливої слави, але прагнув стати добрим лікарем.
***
МРТ звільнило. Євген вдихнув повітря звідки взялася ця клаустрофобія?
Увійшла Олена, зняла обладнання.
Ну як там, Оленко? Подивилися?
Зачекай трохи, лікар швидко зробить опис. Зайди потім.
Завтра заберу, додому хочу.
Та не встиг вийти з відділення Олена сама принесла диск і папери.
Жеку, ти ж лікар, усе розумієш. Не тягни, сходи до Анісімова. Нехай гляне.
Євген лише глянув на опис, вставив диск у компютер і довго гортів знімки, ніяк не асоціюючи їх із своїми власними мозками й пухлиною. Наче це фото пацієнта. Осмислення не приходило навіть дорогою додому. Не вірив, не дозволяв повірити. З ним таке статися не могло.
***
Кир Анісімов був найкращим нейрохірургом клініки.
Я б і пом’якшив, але ти, Євгене Петровичу, сам лікар перший. Що тут говорити? Все видно.
Чи це все? Кінець?
Ой, та питання, як від істерички-пацієнтки. Тобі ж не знати: все у руках хірурга і Господа Бога.
Не віриться… У Київ скликався на День медика, запрошували родиною їхати. Хотів відпочити А тепер Що б ти робив на моєму місці?
Я б і в Київ їхав, тільки не гуляти, а до Шимона Ратушного. У них в Інституті нейрохірургії чудеса творять. Статистика найкраща, але Там черга рік наперед. Як проникнути, не знаю
Євген працював: оперував, консультував, писав діагнози. Біль не докучав лише слабкість, запаморочення. Вирішував це медикаментами.
Шукав шляхи до Ратушного. Анісімов правий туди не потрапиш просто так.
Пора було повідомляти дружину. Та одразу квапилася збиратись.
Інно, в Київ я поїду сам.
Як сам? вона зупинилася, образливо дивилася на нього, А діти?
Я ж не на конференцію їду, не на виступ, а у лікарню. В мене пухлина мозку, повільно проговорив. Промовив значить визнав.
Волога набігла на очі Інни.
Боже! Євгентію, як так? Їду з тобою!
Не йдеться ще про операцію. Може, чекати довго. Я їду, щоб бути на місці А там не відомо.
Вона сіла поруч:
Так усе серйозно?..
І Євген, мов школяр, утираючи носа, розповідав усе збиваючись, розгублено, про давні підозри, обстеження, результати… Мислі, спогади, надії
Інна тримала кофтину, зморщивши лоб, слухала чоловіка. А він радів, що має кому вилити душу. З першою дружиною такої довіри не було б.
***
Свідки Єгови відмовляються від переливання крові, посилаючись на Біблію.
Був четвертий рік навчання лекція.
Священники відмовляють погоджуватися на трансплантацію. Протестують проти всіх сучасних методів, читав лектор. Церква з її вірою і медицина несумісні!
Це неправда, пролунав тихий, але упевнений голос серед аудиторії.
Хто це сказав?
Я, піднявся Андрій, Церква і медицина творять одну справу допомагають людині жити по-людськи.
Бажаєте посперечатися?
Не сперечаюсь. Це так, Андрій сів.
Лектор відчув азарт:
До дошки! покликав він.
Андрій відповідав спокійно, гідно, цитував Біблію, доводив свою думку. Лектор нервував, аудиторія слухала, і невдовзі зрозуміла перемога за студентом.
Після того Андрію почали «закручувати гайки». Його викликали до ректора, вертався засмученим, але з Галею ділився усім.
На пятий курс Андрій вже не повернувся. Прийшов лист у ньому він щиро прощався, дякував за дружбу, пояснював, що йде іншим шляхом.
Євген й Віктор були вражені. Кращий! Міг стати видатним лікарем Вирішили до мами Андрія завітати. Та зустріла весело, нагодувала, оголосила, що Андрій вступив до семінарії.
Повернулись із гостинцями на плечі, так і не зрозумівши друга.
Як він міг?! відчайдушно стукав по кермі Вітя.
Ось бачиш, навіть ми вже згадуємо Бога. Ото Бог і відвів Андрія від нас.
***
Яка там свічка, Кириле. Я до товариша їду. Вже оформив відпустку.
Чекати три дні до Києва. Квитки на потяг. Машини боявся голова паморочиться, а так можливо й поталанить видертись на операцію. Та вирішив поїхати до друга священика Андрія.
Містечко, знаний монастирем і туристичними хвилями, на диво було бідненьким. Лише церкви на кожному розі.
У Троїцькому монастирі його зустріли нейтрально: служба тривала, треба почекати. Прогулявся до річки, до криниці де люди наповнювали пляшки святою водою, і зненацька зрозумів, що його серце переповнене не болем, а спокоєм.
Три рази спустився по сходах до джерела, набирав і пив воду стидно, важко, але чисто і солодко на душі.
Повернувся, коли по алеї після служби рухався люд. Вийшов батюшка осанка, борода, мякий, глибокий, низький голос. Чужий на вигляд, аж доки він не глянув у Євгена своїми голубими очима.
Євген підійшов ззаду.
Ну вітаю ж, отче.
Прихожанка зашикала: «Кажіть Благословіть, отче».
Але батюшка вже обіймав його.
Жеку! Ох, друже мій…
Обнялись. Йшли алеєю, сміялися, згадували: Галина ще з інституту, їм вже пятеро дітей, молодшому десять.
У нього теж діти дочка від першого шлюбу, двоє від Інни. Говорили про все минуле і про ікони на підвіконні, і про книжку, яку колись намагались тишком-нишком винести з бібліотеки.
Галину зустрів у затишній, теплій оселі, заставленій квітами і сучасною технікою. Говорили, сміялися, вечеряли, а потім він задрімав у гамаку на веранді.
***
Ви з Вітєю не бачилися?
Аж давно. Телефон загубив, писати не міг. Все віддав волі Божій.
Ти мене не осуджуєш, що так сталося я ж, друже, винен
Бог судить, не я. У кожного своя правда. Але бачу важко тобі. Говори, Жеку, біда яка?
Пухлина мозку. Онкологія…
Андрій тільки зітхнув.
Погано. Завтра службу постоїш, причастишся і сповідь пройдеш. А далі як Бог повелить.
Сидів Євген уночі й думав про все… Хотів розповісти, як колись відбив Віті наречену… Ця сповідь стала покаянням, не виправданням.
***
Була коротка служба. Андрій промовив:
Христос невидимо присутній, слухає твою сповідь, я лише свідок. Говори.
Євген почав:
Я тоді Вітькові заздрив у всьому: шанували, з дівчатами ладнав, Аллу мав киянку. Почав потроху плести інтриги, мол, бігає до Каті… А потім, на весіллі у Вовки, ми з Аллою залишились на балконі, цілувались… Вітя побачив, більше не заговорив зі мною.
Ми з Аллою зїхалися, були разом та через кілька років не витримав я їх сімейних порядків у Києві, повернувся в Львів. Все розпалося. А найбільший гріх той, що я жінці зраджував та через мене медсестричку звільнили. Ніхто не смів мені відмовити Зустрів Інну полегшало, але й їй раз чи два зрадив…
Замовк. Відчув себе жалюгідно.
Відпустиш мені гріхи, отче?
Гріхи відпускає Бог, а не я. Справа в твоєму розкаянні, Жеку.
Євген упав на коліна сльози самі зявились.
Передай Богові: я каюсь. Я хочу жити, Андрійку. Хочу любити Інну, виростити дітей, простим лікарем хоч на Закарпатті працювати. Перекажи…
Господи Боже наш, Ісусе Христе… шепотів Андрій молитву.
Угледів друга, і раптом полегшало.
Герику, тобі треба Віктор пробачення попросити. Він у Львові тепер, в онкологічній лікарні. Їдь туди.
Ти ще скажи, щоб і оперувався у нього!
Чому б і ні?
Ну гаразд, але техніка не така, як у Ратушного! Мені ж терміново треба в Київ…
А може, Бог дасть нагоду і вийде зробити все тут. Та зустрітися вам варто.
Гаразд… І ту дівчину медсестру відшукаю тепер знайти неважко. Молись за мене, будь ласка, отче Андрію. Головне, щоб в Києві прийняли і дали шанс.
Перед відїздом ще пятнадцять разів видерся він сходами до річки, пив воду з криниці й люди хрестилися, бачачи це.
Хай поможе Бог.
