21 червня
Відпустка в санаторії на узбережжі Чорного моря була саме тим, чого я потребувала цієї весни. Записалася на вечірню танцювальну вечірку просто хотіла відволіктись від рутини, послухати живу музику, забути про роботу, думки про виплати в гривнях і, хоч на мить, повернутись у юність.
Гучна зала світилася теплом ламп, ароматами парфумів і морського бризу. Мелодія саксофону переливалася над натовпом, а я, у легкій лляній сукні, почувалася майже так само, як у старших класах львівської школи, коли вперше прийшла на дискотеку. І раптом, на моєму плечі опинилася чиясь рука.
Дозволиш? тихо спитав чоловічий голос. Я обернулася з усмішкою, ладна станцювати з незнайомцем, але… моє серце шалено забилося навпроти стояв хтось, кого я давно перестала шукати у натовпі. Мене, наче, перенесли в минуле.
Це був Остап, мій перший коханий зі школи, той, хто писав мені вірші на полях зошитів та проводжав аж до підїзду на Сихові.
Ноги стали ніби ватяними. Остап? прошепотіла я. Він посміхнувся так, як колись тією ж зухвалою хлопячою посмішкою, яку я, здавалось, забула, але впізнала за мить. Привіт, Оленко, промовив, наче ми розлучилися лише вчора. Запрошую на танець.
Ми вийшли на середину зали, оркестр заграв старий добрий «Черемшину». Танцювалося легко, як багато років тому, коли ми були впевнені, що все життя попереду, і всі дороги відкриті. Він не забув, що мені подобається легкий, впевнений провід без зайвих рухів.
На перерві сіли в куточку біля вікна повітря густе від сміху, парфумів та бризу з моря. Не вірю, що доля знову нас звела, сказав Остап. Після випуску все закрутилося: інститут, Київ, робота, переїзди… Не помітив, як пролетіло сорок років.
Я поділилася, що кілька років як сама діти давно мають свої сімї, чоловік чужий, а життя набуло несподіваної тиші. Остап розповів, як три роки тому втратив дружину і довго не міг оговтатись від самотності. Нам було легко разом все ще спілкувалися на власній хвилі, зі смішками і поглядами, які нічого не треба було пояснювати.
Знову заграла музика, і він простягнув мені руку. Ще один танець? прошепотів. Так минула ціла ніч: танець за танцем, розмова за розмовою. Я відчувала, що між нами відбувається щось більше, ніж випадкова зустріч у санаторії десь під Одесою.
На завершення ми вийшли на терасу над морем стелився легкий туман, а ліхтарі купали ніч у мерехтливому янтарному світлі. Памятаєш, я колись пообіцяв, що ми з тобою обовязково потанцюємо разом у шістдесят? сказав Остап. Я аж завмерла зовсім забула про цю юнацьку обіцянку, яка тоді здавалася далеким жартом. Ось, вийшло, посміхнувся він. Я дотримав слова.
Мені перехопило подих. Усе життя здавалося, що перші кохання потрібні лише для спогадів, що вони прекрасні, бо вони минулі. Але зараз переді мною стояв дорослий чоловік сивий, зі зморшками біля очей і я впізнавала в ньому того ж самого хлопця, як у юності.
Я поверталася до свого номера з серцем, що калатало, як у вісімнадцять. Розуміла: це не випадковість. Можливо, інколи доля дає нам другий шанс не для того, щоб повторити минуле, а прожити його по-справжньому.
Наступного ранку Остап подзвонив і покликав пройтися босоніж пляжем. Я погодилася одразу. Сонце щойно виринало з моря, фарбуючи воду у різні відтінки золота та рожевого. Пляж був майже порожній, лише чайки та старше подружжя збирали мушлі на піску.
Ми йшли неквапно, даючи прохолодним хвилям торкатися ніг. Остап розповідав, як життя носило його від Харкова до Черкас, як подорожі не дарували справжньої радості, яку колись дарувала проста усмішка зі школи. Я слухала і відчувала, як все непотрібне минуле тане між нами.
У певний момент він підняв з піску маленький шматочок бурштину й подав мені. У дитинстві я вірив, що бурштин це застигле сонце, що впало у Чорне море, усміхнувся він. Нехай це буде твоїм оберегом.
Я затисла бурштин у долоні, відчула, який він теплий не зважаючи на прохолоду моря. Дивилася на Остапа і бачила водночас і дорослого чоловіка, і того самого хлопця зі школи, що колись змушував світ здаватися простішим.
Наш ранковий променад тривав години, але мені здавалося, що це лише мить. Коли ми поверталися, вітер розвівав моє волосся, а він так само ніжно, як і колись, відкидав його з мого обличчя легким рухом. Тоді я зрозуміла: не хочу, щоб це було лише сентиментальним спогадом. Хочу справжній шанс усвідомлений, без страху перед невідомим.
Того ж вечора, сидячи на терасі санаторію з виглядом на захід сонця, ми мовчали, але мовчання було затишним, наче ковдра. Остап поклав долоню на мою й шепнув: Може, в житті справді бувають другі шанси? І я, вперше за багато років, повірила, що саме так і є.
