Моє життя мало б бути щасливим. Мій чоловік, Олег, — людина, про яку я завжди мріяла: добрий, надійний, завжди готовий підтримати. Ми чекаємо дитину, і це диво, адже нам обом вже за сорок. Але чорна хмара нависла над нашим щастям, і ім’я цієї хмари — хвороба моєї матері.
На початку року лікарі поставили їй страшний діагноз — хворобу Альцгеймера. Моя мама, Надія Миколаївна, виховувала мене сама, без батька, який зник з нашого життя ще до мого народження. Залишити її на поталу долі я не могла. Після довгих розмов із чоловіком ми вирішили забрати її до нас у квартиру у Львові. Олег мене підтримав:
— Місця вистачить, Марічко. Це ж твоя мати, до того ж вона вже літня, що вона нам зробить?
Ми облаштували для мами затишну кімнату, регулярно возимо її до лікарів, слідкуємо за ліками. Але моя вагітність, яку я сприйняла як благословення, чомусь не зраділа маму. Я сподівалася, що вона буде в захваті від майбутньої онуки, адже так мріяла про продовження роду. Але замість радості її поведінка ставала все більш лякаючою.
Іноді мама дивиться на мене порожніми очима й раптом вигукує:
— Ти хто така? Геть з мого дому!
Коли ми намагаємося її заспокоїти, вона переходить на крик:
— Не смійте мені наказувати! Тут я господиня, а ви — ніхто!
Вона переставляє меблі, ховає мої речі, а часом доходить до того, що виштовхує мене за двері, ніби я чужа. Я терпіла, але коли вона почала вимагати, щоб я тягала важкі сумки або допомагала пересувати шафу, моє терпіння урвалося. Я намагалася пояснити, що мені не можна піднімати важке через вагітність, але у відповідь чула лише:
— Невдячна дурна! Я все життя на тебе поклала, а ти навіть допомогти не можеш!
Я повторювала, що чекаю дитину, що мені треба берегти себе, але її очі залишалися порожніми. Вона не пам’ятає. Не розуміє. Від цієї безнадії я ридаю вночі, і кожен мій зойк, здається, відлунює болем у моїй щененародженій дитині.
Олег теж на межі. Мама плутає його з якимись вигаданими людьми, називає то Юрієм, то Василем, то взагалі якимись дивними іменами. Вона розповідає йому про моє дитинство так, ніби він — випадковий знайомий, а не мій чоловік. Нещодавно він зізнався, стиснувши зуби:
— Марічко, я ледве тримаюся. Ще трохи, і я не витримаю. Вона доводить мене до білого каленя, і я боюся, що одного разу не стримаюсь і… зроблю щось жахливе.
Я й сама на межі. Але найбільше мене гризе страх за дитину. Я на двадцять другому тижні, і в моїй голові крутяться кошмарні сценарії. Що, якщо мама вирішить, що моя дитина — чужа? Раптом вона захоче позбутися від неї? Віддасть у дитбудинок, викине на вулицю чи… навіть думати не хочу, що ще може спасти їй на думку. Ці думки мене душать, позбавляють сну, отруюють радість очікування материнства.
Подруга, бачачи мої сльози, запропонувала:
— Марічко, віддай її у будинок пристарілих. Там за нею доглядатимуть фахівці, і ви всі зітхнете з полегшенням.
Я здригнулася від цих слів. Як я можу так вчинити з мамою? Вона присвятила мені все своє життя, жертвувала усім, аби я виросла щасливою. Кинути її зараз — це зрада, чорна невдячність. Але в глибині душі я питаю себе: а що, якщо це єдиний вихід? Що, якщо так буде краще для всіх нас? Для мами, для дитини, для нашої родини, яка тріщить по швах?
Я розриваюся між почуттям обов’язку і страхом за майбутнє. Як вчинити? Віддати маму до спеціалізованого закладу, де їй, можливо, буде краще, чи продовжувати жити в цьому пеклі, ризикуючи здоров’ям дитини і власним глуздом? Я не знаю. І від цього незнання моє серце розривається на шматки.
