Зберу всіх у себе
Оленка Весняна відклала планшет і взяла телефон:
Бабусю, як ви там? Як почуваєшся? Все добре? А дідусь як там? Якщо картоплю смажить значить здоровя не підвело! Я вже завершила роботу на сьогодні, Данилка із секції заберу, в магазин заїдемо, й скоро будемо вдома.
Потім Оленка набрала ще один номер:
Ярославчику, привіт, я їду додому, а ви з Іванкою вже у дорозі? Чудово, дід смажить картоплю разом повечеряємо!
Оленка підвелася, швидко зібрала сумку. Крикнула колегам:
Бувайте, гарного вечора!
До завтра, Оленко, щасливого вечора!
Під столом змінила взуття, накинула легкий плащик, кинула погляд у темнеючі вікна. Осінній вечір, лагідні ліхтарі, люди квапляться додому після роботи. Помітила своє відображення й усміхнулася хто б подумав, що вона теж стане частиною звичайного людського життя. Що буде сімя, і ввечері теж поспішатиме туди, де на неї чекають. Ще недавно була певна такого не трапиться.
Її сімя незвична, але всі надзвичайно щасливі та люблять одне одного.
Мати лишила Оленку після народження, утекла з пологового будинку. У дитячій справі «мати невідома, документів немає, батька теж немає». Назвали дівчинку чужі люди. Прізвище Весняна, бо весною зявилася на світ. А чому саме Оленка ніхто не знає. Дитинство минало поруч із хлопцями. Найближчого друга звали Ярик. Він старший на рік і теж Веснян з тих же причин. Оленка гарно вчилася, була слухняна, наполеглива, завжди допомагала іншим дуже мріяла, щоб її взяли в сімю. Як живуть діти вдома, бачила лише у фільмах. Чи сама невдачлива, чи нестачила комусь, чи просто була не така як інші не мала різниці.
Коли Ярика всиновили, Оленка плакала всю ніч. Не від заздрості, а бо втратила єдиного друга. Оленко, якщо треба, я відмовлюсь! А ти що, глупий? Хіба від такого відмовляються? Їдь, у кожного свій шлях. Я тебе знайду, обіцяю! усміхнулася Оленка. Та не треба.
Оленка закінчила школу, вступила до будівельного технікуму, жила в гуртожитку. Після закінчення отримала квартиру як дитина-сирота. На околиці, проте не біда вже своя! Працювати почала у проектному бюро за спеціальністю. Доросле життя почалось. Подруг нових зявилось багато, сімю заводити вважала ще не час. Хоч мріяла про свій дім, чоловіка й дітей двоє чи троє. Бігають, граються, сміються, і тільки й чути: «мамо, тату!» Оленка дуже хотіла почути ці прості, але теплі слова.
Одного вечора біля будинку раптом вибігає хлопець, ледь не збиває її, тримає торбу. Заходить у підїзд а на сходах лежить бабуся:
Пенсія торба штовхнув мене Де окуляри, нічого не бачу!
Оленка кинулася навздогін, але марно хлопець вже зник. Допомогла бабусі піднятися добре, що не забилася сильно.
Ой, доню, за що ж так, плакала та. Провела бабусю до квартири, а вдома в неї ще й хворий дідусь на ліжку. Стала Оленка заходити до них, продукти приносила пенсію ж вкрали. Заяву написали, але злодія не знайшли. Торбу з документами незабаром під підїздом знайшли, й на тому подяка.
Оленка почала все частіше навідувати бабусю Таню. Через кілька днів викликали дідусю лікарів, підлікували. Старенькі повеселішали, Оленку називали онукою, часто кликали до себе рідних у них не було.
Якось в автобусі Оленка познайомилась із хлопцем. Відчула, що хтось дивиться і посміхається:
Дівчино, у вас таке знайоме обличчя. Десь ми зустрічалися?
Оленка розсміялась, мовляв, ні. Хлопчина гарний, поки дошли до її будинку розповів майже все про себе: що його звуть Геною, живе з мамою, працює. Начебто десь таки бачила. Геннадій став зустрічати її після роботи, проводжав додому. А якось Оленка сама запросила його на чай. Відверто розповіла про сирітське дитинство. Гена дивився так, ніби хотів щось важливої сказати, але не зважився. Може співчував. Оленка відчувала до нього симпатію, але щось її насторожувало.
Наступного разу трапилося неочікуване. Гена зайшов, Оленка якраз ставила чайник. Підійшов ближче, обійняв. Вона:
Ген, може не будемо поспішати? А він стискає її руки, а потім Вона кричала, а Гена злісно:
Ти мене здала! Я впізнав тебе, сиротинська ти дівка. Фоторобот бачив, ледве викрутився! А тепер мовчи, ніхто тобі не повірить! Ще пискнеш гірше буде!
Заяву Оленка не подавала, злякалася розголосу. А через місяць просто з роботи відправили у лікарню, позаматкова, розрив, дітей може вже й не бути.
Бабуся Таня доглядала її, підтримувала, відпаювала бульйоном і травами. Вийшла Оленка з лікарні розгублена, не знала, як жити далі. Подовгу мовчала. А якось ноги самі привели до монастиря. Пізня осінь, небо синє, глибоке, куполи сяють, дзвони гудуть. Трудники прибирають клумби відцвіли хризантеми
Весняна Оленко? раптом почула. Озирнулася: один із трудників радісно прямує до неї.
Оленко, я тебе шукав!
Ярко, це ти? впізнала нарешті. Кинулася в обійми й розплакалася. А Ярик сльози витирає:
Йди до трапезної, нині каша, пироги, чай, потім поговоримо.
Як це сталося, навіть сама не памятає розповіла Ярику про все. Він про себе: як його всиновили, як вітчим бив за кожну провину, як утік, ногу скалічив, блукав. У монастирі працює, душею відтанув.
Дорогою додому Оленка дивувалася, що життя повернуло їй Ярослава. Декілька днів провела в монастирі, та там і прийняли рішення.
Бабуся Таня з дідом Андрієм уже давно пропонували їй переписати квартиру. Але Оленка й Ярослав вигадавали ще краще: жити разом усією родиною.
Старенькі були такі щасливі і не мріяли, що хтось з молодших захоче ділити з ними житло.
Вже пять років, як Оленка й Ярослав Весняні разом. Переїхали в пригород Києва, квартира велика місця вистачає всім. Бабуся Таня й дід Андрій повністю відчули себе вдома, бо тепер вони головні, старші в родині. І не самотні у них знову є сімя.
Два роки тому мрія Оленки нарешті здійснилася вони всиновили двох дітей, Данила й Іванку, причому саме з того дитбудинку, де виросли самі.
Ярику, памятаєш, як ми чекали, що колись теж нас хтось забере, і буде в нас дім Подивись на них давай поклянемось бути їм такими батьками, про яких ми самі мріяли
І тепер:
Мамо, а де тато? Бабусю, ходи сюди, дивись, що ми з дідом збудували!
Оленка більше не хоче згадувати жодного поганого. Хоч бабуся Таня колись і шепнула, що того Гєнку впіймали знову вкрав щось, посадили надовго.
Нехай кожному буде по заслузі. І в цьому світі, і у Вічному.
