Ну нарешті… чи все лише починається
Виходячи заміж, Соломія й уявити не могла, що її майбутній чоловік Тарас давно став заручником шкідливої звички. Познайомилися вони блискавично, закрутило, затягнуло, а він уже за два тижні зробив їй пропозицію — трохи під чаркою, зі знайомим запахом перепою:
— Сонечко, давай одружимося? — видихнув він, спираючись на одвірок.
— Ти, здається, п’яний? — слабо обурилася вона, більше здивовано, ніж сердито. Та все ж заміж хотілося: усі подруги вже з перснями.
— Та від щастя, — засміявся Тарас, — це ж свято — пропозицію тобі зробив!
— Згодна, але з однією умовою: гулянки — тільки по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — пожартував він.
Молода, наївна, закохана — Соломія не знала, що батько Тараса пив все життя. І син уже давно ділив батькову звичку, тільки мати, Ганна Іванівна, безпорадно махала рукою:
— Сам спився, тепер і сина туди ж тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля пара оселилася у маленькій однокімнатній квартирці, що дісталася Соломії від бабусі. Спочатку все було терпимо: Тарас працював, додому повертався регулярно, хоч і часто з п’яним духом. На кожен випадок у нього знаходилась «поважна» причина:
— У Валерка дитина народилася, як не відзначити? У Юрка день народження, ну й я тост сказав… А Олеговіч на дачі частував — відмовити незручно…
Потім народився син — Данилко. Але батьківство чоловіка анітрохи не протверезіло. Він приходив додому все рідше, до дитини підходити уникав.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — з докором питала Соломія.
— А ти сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахувався він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по щоках.
Минуло вісім років. Алкоголь став невід’ємною частиною життя Тараса. Роботу він губив одну за одною. Соломія тягнула все сама, на щастя, Ганна Іванівна допомагала — і онукові речі купувала, і грішми виручала.
— Соломія — золото, — скаржилася Ганна своїй сестрі. — А син… все гірше і гірше. Не впізнаю його.
Тарас перетворився на тінь минулого себе: змарнілий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не залишилося.
— Розлучися з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Соломія жаліла чоловіка. Як бездомного пса. До певної миті. Поки не зрозуміла, що Данилко підростає, дивиться, вбирає все, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Ганно Іванівно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його пролікувати? — тихо благала та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко посміхнулася Соломія. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Ганна лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що тут у мене буде…
Але був і ще один привід. Соломія давно відчувала симпатію до колеги — Максиму. Він з’явився у їхньому відділі недавно: підтягнутий, світловолосий, з прозорими блакитними очима і рідкісною сьогодні ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав з іншого міста до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відкЖінки в офісі — хто мовчки, хто відкрито — намагалися привернути його увагу, але Максим тримав дистанцію.
