ЗІНКА-КУЗИНА
Моя двоюрідна сестра Зіна в дитинстві була для мене взірцем. Вона мешкала у Львові, я ж — у Кременці. На літні канікули батьки щороку відправляли нас у село до діда й баби. Там ми з Зіночкою були нерозлучні, дні й ночі. То був щасливий час.
Усе в сестрі мені подобалось: і статура, і розкішні кучеряві коси, і столичні сукні. Хоча тепер, з висоти прожитих років, можу сказати — красунею вона не була. Дивлюсь на дитячі світлини: невисока, пухкенька, з неправильними рисами обличчя. До того ж, пам’ятаю, у неї була погана дикція. Та її вродливість та оптимізм перекривали всі недоліки. Хлопці за нею ходили юрбами.
Зіна могла б бути отаманом — так уміла повелівати. Діти слухалися її безперечно. Вона була з тих бійких і відчаянних дівчат. Неспокійна вдача. Часто її вчинки мене налякували. Я ж тиха й слухняна…
Одного разу Зіна привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха. Взяла почитати в сільській бібліотеці — та й увезла до Львова. Я тремтіла, мов осиковий лист. Ану ж правда випливе? Тоді нам було по вісім років. Для мене вчинок сестри був незрозумілий. Адже ми ж були октябрятами — чесними дітьми! Та в душі я захоплювалась нею і пишалася такою сестрою! Згодом книжку довелося повернути. Дід наполіг. Ще й довгу мораль прочитав. А баба кропивою «підтвердила» його слова. Того дня нас покарали: позбавили цукерок. Я ж постраждала за мовчання, як сказала баба, «неймовірного» злочину:
— Ви що, дівчата, не знаєте — у селі всі стіни скляні! Бабам тільки на язик поклади новину — миттю рознесуть по всіх дворах! Біля чужого рота не поставиш воріт! Онуки вчителя — злодійки! Де ж таке чувано?
Одним словом, то була сімейна катастрофа. Мабуть, тому й досі пам’ятаю ту історію.
Зіна вміла чудово плавати, стрибати з парашутом (вона ходила у гурток юних парашутистів), битися на рівні з хлопцями. Одним словом, вражень за три літні місяці вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були нерозлучні, хоч й зовсім різні. Вона — відірви та кинь, я ж — у тихому омуті…
Наш дід був учителем. Кожного літа він «мучив» нас диктантами й творами. Пам’ятаю, у мене — жодної помарки, витонченийА ввечері, коли ми всі сиділи коло багаття, іскри піднімалися в темне небо, мов зірки, що нагадували нам про минулі літа, я глянула на Зіну й зрозуміла, що попри всі випробування, доля подарувала нам найголовніше — вміння пробачати та любити.
