Після того, як нe стaло нашого дідуся, сусід okyпyвав будинок моєї бабусі та навіть більше

У моєї бабусі скоро буде ювілей – 70 років. Разом з моїм дідусем вони прожили понад 45 років. За цей час в них народилося четверо дітей та фж дев’ять онуків й навіть мають одного правнука. Наша родина надзвичайно велика. Я навіть точно не можу сказати, скільки маю двоюрідних та троюрідних родичів, але, попри таку кількість, ми дуже дружні.

Скільки себе пам’ятаю, у нашій родині завжди була одна сімейна традиція. Всі свята, дні народження, спільні радості ми проводили у дідуся та бабусі. Вдвох вони мешкали в величезному приватному будинку з гарною територією, поруч з парком. Коли ми всі приїжджали до них, будинок ніби оживав, стояв такий шум, що можна було подумати, що відбувається якийсь фестиваль. А й справді, наші посиденьки можна назвати родинним фестивалем.

Особливим приводом для того, щоб зібратися всією родиною, для нас завжди були дні народження дідуся та бабусі. Так пощастило, що вони народилися літом, тому ми завжди ставили кілька величезних столів в садочку та весело проводили час. Навіть на відпочинок до моря або десь у гори ми завжди вибиралися разом й завжди у наметах: така була забаганка дідуся (він в молодості займався альпінізмом та туризмом). Ще до 50 років вони разом з бабусею кожного року окремо від всіх вирушали у похід на кілька днів. Але коли стали трошки старенькими, перестали це робити.

Кожен з нас зміг в будь-який час приїхати до них, і вони завжди радо нас зустрічали та смачно пригощали. Не було такого місяця, щоб ми не провели час разом. Я їхня онучка та всі мої брати виросли в них. Ніхто з нас не ходив до дитячого садочку, адже й не потрібно було: дідусь та бабуся були раді, коли онуки залишалися в них на ціле літо, а то й більше. Всі наші знайомі просто не розуміли, як така величезна родина може так дружно співіснувати та проводити стільки часу разом.

Однак біда сталася, коли її не чекали. Раптово помер наш дідусь Василь. Лікарі сказали, що у нього було хворе серце, але він нікому не зізнавався. Навіть підтвердили, що він переніс інсульт на ногах. Ми були просто в шоковані цим. Бабуся не знала що робити. Вона була смутна кілька тижнів. Ми по черзі мешкали в неї, щоб не залишати її на самоті зі своїм горем. Звісно це було і наше горе, але для неї особливо. Адже вони прожили стільки років разом.

Час йшов, життєві рани загоїлись, й бабуся повернулася до нормального життя, лише інколи сумувала, коли дивилася на портрет дідуся. Ми, як і раніше, приїжджали до неї, але все частіше бачили в неї на подвір’ї нашого сусіда Григорія. Він був молодший від бабусі на 6 років. Спочатку це була дружня допомога: то він забере листя, то допоможе принести води, то полити квіти або ж допоможе в городі. Згодом ми помітили, що він майже не відходить від бабусі. Вона готувала йому їсти, віддала одяг дідуся, навіть дозволила користуватися його інструментами з гаража.

Мене така дружба трошки насторожувала, адже до цього часу Григорій ніколи не проявляв інтересу до нашої родини, лише як сусід вітався, і на цьому було все. А тут одразу стільки уваги та турботи з його боку.

Коли ми приїхали на Різдво, то за спільним столом бабуся повідомила нам новину, що вони з Григорієм вирішили жити разом. Він людина у віці, як і вона, тому так буде легше та спокійніше. Адже поруч хтось є. Я та мої брати з сестрами були не в захваті від такої новини. Й справа навіть не в тому, що вона вирішила з ним жити, справа було саме в цьому Григорієві: в нас він не викликав довіри, його очі постійно бігали по будинку та щось вишукували.

Коли прийшла весна, то бабуся з Григорієм одружилися. Нас поставили перед фактом, вже коли все було зроблено. Коли бабуся нам розповідала це телефоном, то Григорій говорив трубку, що б ми не забули привезти подарунки. Для мене це було дуже неприємно, але це були ще тільки квіточки, ягідки з’явилися пізніше.

Більше ми не могли приїхати до бабусі на свята, адже Григорій був проти, й бабуся з цим погодилась. Я почала помічати, що з будинку зникали речі, які раніше стояли на своїх місцях. Бабуся розповіла, що вони разом з Григорієм вирішили позбутися всякого непотребу. Хай там як, але я ніколи не думала що бабуся почне вважати непотребом колекцією книг нашого дідуся.

Коли прийшло літо, як завжди, ми покликали бабусю з нами на відпочинок. Григорій знову вставив свої 5 копійок та сказав, що в їхньому віці вже не варто робити такі довготривалі прогулянки автомобілем, тим паче у спеку. Я не знаю, що сталося з нашої бабусею, але вона дуже сильно змінилася. І для неї цей чужий чоловік встав важливіше від родини. А коли ми спробували з нею порозмовляти на цю тему, то зустріли такий супротив, якого ніколи від неї не очікували. Вона нам твердо сказала, щоб ми не лізли в її сім’ю. Це було дуже боляче, адже ми теж її сім’я.

Що робити далі з цими Григорієм ми навіть не знаємо!