У мої двадцять років я стала «aлkoг0лічkoю» й знайшла чоловіка

Мене інколи дивує, як наші люди полюбляють когось засуджувати та робити поспішні висновки. Кілька років я навчалася за кордоном й сама бачила, як там ніхто не звертає уваги на твій зовнішній вигляд або ж соціальний статус. Їм не важливо, чи в брудному ти одязі, чи в чистому. Навіть до безxaтьків, які там можуть спокійно зайти до якогось кафе й замовити каву, ставляться як до звичайного клієнта. Інша справа в нас. Пpeзирство наших людей ледь не коштувало мені життя.

З дитинства я маю алергію на арахіс. Того дня все було проти мене. Ми щойно приїхали з батьками з лісу, адже завжди полюбляли збирати гриби. Вони поїхали додому, а я вирішила зайти ще в магазин та купити щось смачненького. Зрозуміло, що одяг на мені був старий й трошки брудний після лісу. У волосі навіть було листя. Я помітила дивні погляди від людей в мій бік ще в магазині, але не звернула уваги. Щоб трошки перекусити, я купила печиво, але виявилося, що в тісті були перемелені горіхи. Я пройшла кілька кроків, й мені стало погано. Обличчя почервоніло та стало розпухле. Я не могла сказати жодного слова. Виходило одне булькотіння. Від нестачі повітря я впала на землю й останнє, що я почула, були слова якоїсь жінки, що стояла наді мною: «Така молода, а вже спилася. З самого ранку на ногах не стоїть. Краще б працювати йшла». В очах почало темніти.

Раптово я відчула, що мене хтось схопив та почав щось бризкати у рота. Через кілька хвилин я отямилась. Виявилось, що поки інші вважали мене за п’яну, той молодий хлопець зрозумів, що мені погано. Він сам був алергіком, тому швидко зрозумів, що робити. Коли я повністю повернулася до тями, то не знала, як йому віддячити.

Він провів мене до дому та попросив за мій порятунок сходити з ним на побачення. Я не змогла відмовити. Не тільки тому, що він мій рятівник, але й тому, що він мені сподобався. Наші зустрічі не закінчилися одним побаченням. Зараз ми вже шість років одружені й досі згадуємо наше «романтичне» знайомство. Я брудна, з піною біля рота з червоним обличчям, й він наче лицар з балончиком ліків. Кому розповідаємо – ніхто не хоче вірити.

Ось так, через людську любов до засудження я ледь не втратила власне життя. А потрібно було хоча б викликати швидку.