– Батьку, а знаєш… Я давно хотів сказати, що у мене донька є! – заявив Максим, коли приїхав у гості до Олександра Петровича.
– Яка ще донька? – здивувався батько. – Ти, певно, жартуєш?
– Та ні. Уляні вже дев’ять років.
– Як це? В тебе дівчина була тоді? Ти ж ніколи не приїжджав з нею. Навіть слова не сказав про це.
– Пам’ятаєш, я говорив, що у мене проблеми в університеті? Я декілька місяців тоді не відвідував тебе? – продовжував Максим.
– Пам’ятаю…
– Справа у тому, що тоді у мене дівчина з’явилася, Іра. Ми зустрічалися. Вона закохалася у мене, але для мене вона була тимчасовим захопленням. А потім Іра зізналася, що дитину чекає. Я запропонував їй аборт зробити. Та вона відмовилася. Закатала мені істерику. Плакала, що любить мене, що хотіла зі мною сім’ю створити. А я їй сказав, щоб забиралася геть.
– Ти що, сину? Це вчинок негідний для чоловіка. Ти ж і сам про це знаєш! – нахмурився Олександр Петрович. – Чому мені тоді нічого не сказав?
– Боявся, тату. Боявся відповідальності. Соромно мені було.
– А вагітну дівчину залишити не соромно було?
– Та я молодий був, дурний.
– Точно дурний. Якби сказав, я зробив би так, щоб порозумнішав! – батько сидів за столом, охопивши голову руками. – Ти знаєш, як важко одній жінці з дитиною?
– Не знаю, тату. У мене матері не було.
– Зате у тебе батько був. А ти залишив свою дитину. Бабуся твоя сама мене виховувала. Думаєш, легко їй без чоловіка було?
– Думаю, ні… – посмутнів Максим.
– Що ж далі було? Аборт, я так розумію, вона не зробила?
– Ні. Не зробила. Вона народила дівчинку. Спільні друзі сказали, що назвала її Уляною.
– Ти приїжджав? Допомагав хоч чимось?
– Ні…
– Розчаровуєш ти мене, сину!
– Потім Ірина загинула при трагічних обставинах…
– А дитина? Що з дівчинкою? – занепокоєно запитав Олександр Петрович.
– Дівчинку забрали в дитячий будинок.
– А батьки Ірини?
– Вона виховувалася в інтернаті…
Настала хвилина мовчання. Олександр Петрович сидів і замислено дивився в одну точку. Максим винувато опустив голову, а потім продовжив:
– Я не міг її забрати. Мені якраз трапилася робота з високою зарплатою. Ти ж знаєш, у мене усе є.
– Усе… Окрім сім’ї… Окрім дітей…
– Так от… Мене почала совість мучити. Я розкаявся. Не міг нормально жити, знаючи, що десь росте без мене моя донька. Вирішив Уляну забрати. Але коли прийшов до інтернату, мені повідомили, що її удочерили. Я довго шукав її. Шість років шукав. І, нарешті, знайшов.
– І що тепер?
– Я хочу, щоб вона зі мною росла. Дізнався, де вона навчається. Ходив до тої школи, бачив її. Навіть чув, як вона говорила подрузі, що мріє про крутий смартфон. Я купив їй. Тепер хочу передати їй якось…
– Ох, сину. Дивися, щоб ти гірше не зробив! – сумно сказав батько.
– Ти проти онучки?
– Ні, звичайно. Тільки тепер вона вважає своїми батьками інших людей. Не зрадіє вона нам з тобою.
– Та я ж їй усе поясню. Скажу, що я – її рідний батько.
– У неї сім’я є. Мама, тато… Вони її удочерили. Ти про них і про свою доньку подумав? Вони не винні в тому, що ти накоїв. За що їх так карати?
– От бач, тату. Я через те тобі й не розповідав нічого. Тобі інших шкода. А то ж моя дитина. Я ж розкаявся.
– Я тобі раджу, як краще. Так буде краще і тобі, і доньці твоїй.
– Але ж я рідний батько їй! – наполягав на своєму Максим.
– А якщо ти нашкодиш їй? А якщо вона і від тих людей відвернеться, і тебе пробачити не зможе? Зруйнуєш життя дитині своїй. Обміркуй усе, як слід спочатку. Ти ж не бажаєш, щоб страждала вона? Звісно, якщо є в тебе якісь батьківські почуття до цієї дівчинки.
– Може, їй там погано жити?
– А їй погано там? – спокійно поглянув на сина батько.
– Та ні. Виглядає щасливою та задоволеною. Одягнута гарно. Доглянута. Але я хочу, щоб вона зі мною жила!
– Та я бачу. Але ж і твій темперамент знаю. Ти легко загораєшся, але й швидко гаснеш! Чи не передумаєш потім? Тоді буде для Уляни подвійна зрада! – намагався наставити на правильний шлях сина Олександр Петрович.
– Все нормально буде! От побачиш!
– А як же твоя дівчина Юлія? Чи схвалить вона це?
– Не знаю. Я ще не говорив з нею про це.
– А ти запитай. Її згода також важлива.
– Звичайно! Повернуся додому і пораджуся з нею. – погодився Максим.
Через тиждень син знову приїхав до батька. Він поділився новиною:
– Ти знаєш, я з такою дівчиною познайомився! Вона богиня просто!
– А як же Юля? – здивувався Олександр Петрович.
– Ми з неї розійшлися…
– А Уляна як тепер? Як твоє каяття?
– Ну я так подумав… Ти маєш рацію. Не варто їй життя руйнувати. Та й у мене життя налагоджується. Може, одружуся на Тані. А вона така гоноровита й принципова. Думаю, вона не захоче жити зі мною, якщо дізнається про Уляну. Наступного разу я обов’язково тебе з нею познайомлю з моєю Тетянкою…
– Добре, сину…
«Так, як мав рацію!» – думав Олександр Петрович, проводжаючи поглядом безтурботного Максима, який від’їжджав від нього автомобілем. – «Я завжди маю рацію, бо знаю тебе добре!»
