Всі ми помиляємось, проте моя помилка може стати фатальною. Так сталось, що зовсім недавно я завагітніла у законному шлюбі та тепер не знаю, чи варто розповідати чоловікові, що син – не його.
Я завжди буда вірною своєму чоловікові та зараз залишаюсь, проте був один момент у нашому житті, за який мені досі соромно. Чоловік був у відрядженні вже пів року, до мене у гості прийшов його друг, щось ремонтувати, ми розговорилися, випили зайвого, а там все і пішло… Я досі картаю себе за те, що так вчинила.
Після цього через два тижні повернувся чоловік, і через тиждень я дізналась про вагітність. Терміни вагітності я завжди для нього скорочую, на УЗД він зі мною не ходить, тому робити це нескладно. Зараз чоловік просто на руках мене носить від звістки, що у нього буде син.
Я вже на сьомому місяці вагітності та не знаю, як бути далі. Можливо, все минеться, і я відкрию правду чоловіку тоді, коли йому буде вже все одно від кого син, він і так його любитиме, а раптом він з першого ж дня зрозуміє, що він не його, або взагалі через певний час посне впізнавати у ньому свого друга?
Друг пропав відразу, як дізнався про моє становище, розіграв штучну сварку з моїм чоловіком і поїхав в інше місто. Перший час я намагалась з ним зв’язатися, але він обривав будь-які мої спроби.
Єдина, з ким я можу поділитися своїми внутрішніми муками, – моя мама. Вона говорить мені, що я даремно себе накручую, адже дитина може бути схожою і на дідуся і на бабусю у якомусь поколінні, мов ці всі проблеми – дурниця.
– Доню, ти ще молода, не розумієш, але говорити йому правду не варто. Він тебе покине, і ти сама залишишся, а ростити дитину одній – важка праця! Та й сину батько потрібен! Може там риси того чоловіка лише у шістнадцять років почнуть виднітися, тоді й розповіси, а зараз немає чого! А зараз воно народиться, то ніхто і не скаже, на кого схожий.
З одного боку моя мама права, і чоловік щасливий від думки, що стане батьком, у нього немає найменшої підозри, але ж хіба зможу я довго мовчати? Хіба не зроблю лише гірше?
