Нашій старшій доньці 10 років. Народилась вона, коли ми з чоловіком вже міцно стояли на ногах, мали свій бізнес та дуже хотіли мати своїх крихіток.
Нам з чоловіком незабаром буде по 40 років, у нас є все, що потрібно – квартира, машина, дача. Ми можемо купити доньці все, що вона забажає, і при цьому ми приділяємо їй достатньо уваги. Хоч у нас є свій бізнес, але ми не користуємось послугами няньок, а при нагальній потребі просимо у батьків допомоги.
Зараз ми з чоловіком розпочали планування другої дитини так, щоб вона лише приносила нам щастя, а не стала вантажем. Звісно, зробити це важко, у нас великий бізнес, тому ми вирішили поговорити з донькою, вона у нас відповідальна, чи не посидить вона з молодшим братиком чи сестричкою, якщо це буде потрібно.
Вона про ще одну дитину і чути не хотіла, влаштувала скандал і почала погрожувати, що, якщо я завагітнію, то вона назавжди переїде до бабусі та дідуся.
Ми пробували з нею говорити, пояснювати, наводили приклади з сімей друзів, де брати та сестри дружать між собою, але вона сказала, що їй все одно на інших, мов ще однієї дитини у домі терпіти не стане.
Звісно, ми з чоловіком почали знову обдумувати, можливо, нам дійсно не варто поспішати, але друзі та батьки переконують нас, що донька охолоне, коли побачить малюка, а потім і полюбить його. Можливо, так і буде, але хіба ми можемо не розглядати варіант того, що буде, якщо цього не станеться?
Головний аргумент її небажання мати брата чи сестру полягає у тому, що ми з чоловіком також одні у родині, але наші батьки цього не вибирали. У свекрухи не стало чоловіка, і вона більше нікого не полюбила, а моя мама після вагітності важко захворіла і більше не могла мати дітей, але чи варто це все знати дитині?
Мама та друзі сміються з нас і кажуть, щоб ми її не слухали, бо звучить навіть абсурдно, що ми просимо дозвіл у старшої доньки.
Зараз у нас все частіше виникають думки, що донька просто боїться втратити статус єдиної дочки та онучки, коли вся увага призначена лише їй. Проте чи зможу я терпіти те, що донька буде влаштовувати мені істерики дев’ять місяців?
Бабусі та дідусі стали на нашу сторону і сказали, що не приймуть її до себе, мов не хоче братика, то хай на вулиці живе. Це її трохи заспокоїло, проте чи на довго?
Чоловік теж розгублений, не знає, що робити.
Можливо, у когось була схожа ситуація і ви знаєте, як правильно вчинити?
