Я знаю одну сім’ю, де мати своєю любов’ю до дитини зробила диво, на яке вона довго очікувала.
В Олександри була хороша сім’я. Діти вже були дорослими, жили за кордоном. Та вона з чоловіком приходили у порожню квартиру і ніяк не могли змиритися, що вже немає дитячого сміху, нікому розповідати на ніч казку. Вони дуже сумували за дітьми і онуками.
Якось Олександра сиділа за комп’ютером, переглядала новини. Їй трапилося стаття проте, як зовсім крихітне немовля залишили у пологовому будинку. В неї стислося серце, вона і подумати не могла, що з маленькою безпорадною дитиною можна так вчинити. Ні, вона і раніше чула, що діток залишають, але вірити не хотіла.
Довго Олександра не могла заснути, їй було боляче – чомусь так у душу гострим ножем врізалася та інформація, що хотілося дізнатися ще більше про того малюка. Вона бажала допомогти крихітці, хотіла, щоб та дитина мала повноцінну родину.
Порадилася з чоловіком, вирішили забрати беззахисне янголятко, яке покинула мати-зозуля. Зібрали всі необхідні документи і незабаром дитина була у їхньому будинку. Олександра ніжно пригортала дівчинку до себе, мов дорогоцінний подарунок долі.
Та згодом виявилося, що у цієї дитини були серйозні проблеми зі здоров’ям. Тільки коли Риті (так вони назвали свою донечку), виповнилося шість місяців, вони помітили що з нею щось не так.
Вона вже повинна тримати сама голову, а вона не може цього робити, не може брати іграшки. Коли вони звернулися до лікаря, той запідозрив страшний діагноз – ДЦП. Згодом діагноз підтвердився.
Олександра та Павло зверталися у різні реабілітаційні центри, місяцями перебували з донечкою у лікарнях. Скільки грошей пішло на відновлення дитини – сказати навіть важко. Зі своєю дитиною Олександра побувала майже всюди. Їздила і по святих місцях, палко молилася.
Чоловік не витримав і пішов з сім’ї. А Олександра продовжувала боротися з цією хворобою. Самій було дуже важко, адже це її дитина, і вона повинна зробити все, щоб досягти своєї цілі. Жінка займалася з дівчинкою і вдень, і вночі, старанно виконувала усі призначення лікаря для реабілітації.
Її старання не були марними. Мати досягла блискучих успіхів! Її донька вже ходить у звичайну школу і ніяких проблем у дівчинки лікарі вже не виявляють. Своєю материнською любов’ю Олександра подолала все! Тепер Рита щодня після школи біжить до мами, простягає їй руки, радісно обіймає і цілує.
Вони є одна у одної, а це так важливо! А материнська любов все ж таки творить дива!
