Місяць тому мій чоловік Ярослав опинився у лікарні. Лежати він там мав не один день, тому відразу вирішив подружитися з сусідом по палаті. Ярослав та дядько Микола, саме так звали сусіда, відразу знайшли спільну мову, хоча б тому, що навчалися в одному університеті, а потім кілька років працювали на одному й тому ж заводі. Дядьку Миколі було вже під сімдесят, але він був активним та оптимістичним дідусем, що відразу впадало в очі.
Одного разу я вкотре привезла чоловікові смачних голубців, бо те, яким їх там годували зовсім мені не подобалось. Особливо я тоді здивувалась, тому що помітила, що дядьку Миколі також дружина привозить їжу, але він її чомусь не їсть.
Наступного дня Ярослав вже не стримував свого інтересу й прямо запитав у дідуся, чому той не їсть того, що передає дружина.
Дядько Микола засміявся з запитання мого чоловіка, а потім відповів: “Моя Олечка – особливий скарб. Я побачив її в університеті, вона стояла за кафедрою, красива, ніжна, і старша за мене аж на 6 років, тоді це було багато для мене. Я дивився на неї та розумів, що не пробачу собі, якщо не пробую пізнати її ближче. Вона ще й незаміжня тоді була!
Не один раз мені доводилось бігати за нею, дарувати квіти, аби вона таки дозволила підступитися до неї ближче.
Ми зустрічалися два роки та потім одружилися. Це не було чимось спонтанним, ми двоє знали, що хочемо провести це життя разом, цього не потрібно було говорити.
А як вона готувала! Я ще ні від чого не отримував скільки насолоди, скільки від її страв! Проте з часом все змінилось, ми постарішали та з кожним разом страви моєї дружини все більше і більше я не міг їсти. Вони все ще залишалися привабливими, але їсти я їх не міг”.
– А що з ними сталось? – не міг знову втриматися Ярослав.
– Роки вже не ті. Оля часто почала плутати приправи, вона могла посолодити страву замість того, щоб додати сіль.
Останні роки я сам намагаюсь готувати для нас, її переконую, що мені це подобається, щоб вона не сумувала зайвий раз, – говорив він, і тут роздався телефонний дзвінок, який перервав їхню розмову.
– Так, люба, звісно, сподобався, особливо млинці з джемом! Ти неперевершена! Але не навантажуй так себе більше, я хвилююсь, а мене тут і так добре годують! А твої як справи…. Добре, кохана, відпочинь сьогодні…. Люблю тебе, ластівко!
Було очевидно, що він кохав дружину, і ніхто та ніщо не могли на це вплинути.
Наступного дня дядько Микола попросив, щоб його писали раніше, говоривши, що йому краще. Насправді ми розуміли, що він хвилюється за дружину і тому хоче швидше опинитися поруч з нею.
Якщо ви досі не вірите у любов, то як ви це поясните?
