Нa жaль, я нe пaм’ятaю, як це жити в повній родині. Мені було 7 років, коли мама пiшлa від батька, пpoмiнявши нас на iншoгo чоловіка. Нам було дуже вaжк0. Перші місяці батько потроху вuпивaв, і тому нашим з сестрою вихованням займалась бабуся. Батько майже рік приходив в себе, та потім життя почало потроху налагоджуватись.
Я бачив, як важко батькові займатись родиною. Тому ще дитиною я вирішив, що буду добре навчатись, щоб обрати перспективну професію і допомагати родині, а не звалювати все на татові плечі.
Після закінчення школи я переїхав в столицю і вступив до інституту. Перший рік я жив у гуртожитку. Та потім мій одногрупник, з яким ми швидко стали друзями, запропонував мені пожити разом. Його тітка переїхала за кордон, а за квартирою потрібно було наглядати. Тому Андрій запропонував мені переїхати.
Його тітка жила в новому будинку, біля якого завжди було чисто й охайно. В під’їзді теж було прибрано, адже за порядком слідкували консьєржки. Їх було кілька. Але була серед них одна жінка, яка завжди була привітною. З першого дня нашого з нею знайомства я зрозумів, що вона дуже добра, щира і мудра людина.
Ніні Олександрівні було 65 років. Щодня під час її чергування ми з нею спілкувались. Вона завжди пригощала мене чаєм з солодощами. Мені дуже подобалось з нею спілкуватись, вона не раз давала мені мудрі поради. Як я потім дізнався, вона була самотньою жінкою, бо дітей не мала, а чоловіка втратила кілька років тому.
Одного дня, коли я повертався додому з навчання, помітив, що Ніни Олександрівни немає на місці – замість неї працювала інша консьєржка. Ніхто не міг пояснити, чому її немає. Дізнавшись її номер телефону та домашню адресу, я побіг до неї. Виявилось, що жила вона неподалік, на цій же вулиці.
Коли я підійшов до квартири й подзвонив у двері, я почув якийсь гуркіт і її голос. Мене охопило якесь погане передчуття, і я викликав швидку. Коли допомога прибула й відчинили двері, то Ніна Олександрівна лежала на підлозі й трималась за серце. Їй важко було дихати. Лікарі сказали, що я вчасно їх викликав, бо ще хвилин 15-20, і її вже могли не врятувати.
Наступного дня я навідав її в лікарні. Вона була дуже рада мене бачити. Жінка плакала і дякувала мені, що я тоді опинився поруч. Ніна Олександрівна зізналась, що працює консьєржкою лише тому, що вдома їй самотньо. А так має можливість щодня спілкуватись з різними людьми.
Після закінчення інституту я продовжив спілкування з Ніною Олександрівною. Ми часто спілкувались по телефону і час від часу я приїздив до неї в гості.
Потім я одружився, і ми жили в орендованій квартирі. Я працював у відомій компанії, і тому мав можливість допомагати матеріально і батькові, і сестрі. Але шлюб мій протривав кілька років, і дружина покинула мене заради іншого.
Я був спустошений, тому вирішив з головою поринути в роботу. Якраз в той час мені запропонували очолити один з відділів у філії за кордоном. Батько не хотів, щоб я їхав, дуже хвилювався, як я буду сам у чужій країні. А от Ніна Олександрівна без вагань сказала, щоб я погоджувався – ніби-то на новому місці швидше забуду про невдалий шлюб.
Проживши в Польщі 3 роки, я почав добре заробляти, регулярно пересилав батькові гроші та постійно був на зв’язку з ним. З Ніною Олександрівно я спілкувався вже менше. Згодом я познайомився з Лідою, яка теж була родом з України. І все складалось у нас добре.
Раптово в мене захворів батько, і я вирішив повернутись в Україну. Я розумів, що тут я не буду заробляти так, як за кордоном. Та мені було важливо бути поруч з батьком. Ліда хотіла лишитись в Польщі, тому покинула мене.
Батькові потрібна була операція в столичній лікарні. Ми витратили майже всі наші заощадження. Я заробляв вже не так багато, як колись. Але для мене було важливішим здоров’я мого батька. Через місяць його виписали, і ми жили вдвох в орендованій квартирі. Батькові потрібно було щомісяця проходити обстеження і регулярно приймати ліки. Тому ми вирішили, що переїдемо в столицю. Та один телефонний дзвінок змінив наше життя.
Я якраз повертався додому з роботи, коли мені подзвонив нотаріус. Я не одразу зрозумів, що Ніни Олександрівни не стало, і вона залишила мені в спадщину свою двокімнатну квартиру в столиці. Мені було дуже шкода її. Але тепер нам з батьком не доведеться витрачатись на оренду житла, бо маємо власну квартиру.
Жінка також лишила мені листа, в якому дякувала за те, що я врятував їй життя і допоміг справитись із самотністю. А також додала, що саме про такого сина мріяла все життя.
Робіть добрі справи один для одного. Не зважайте на думку інших. Адже добро завжди повертається добром.
