На зустрічі випускників ніхто не міг повірити, що цей красень, який так елегантно стоїть у новому костюмі той самий відлюдьк0, з яким ніхто не хотів розмовляти.
Діти бувають жорстокі. Особливо в підлітковому віці. Бажання самоутвердитися доводить до знущань зі слабшого. Так було й в нашому класі. Богдан був спокійним та тихим хлопчиною. Він ніколи не намагався бути першим або лідером серед хлопців. На перервах міг мовчки стояти біля вікна. Саме його й обрали об’єктом для насмішок. Йому часто приклеювали на спину якісь папірці з образливими написами, ховали його портфель, ставили підніжки. Як результат, дівчата з нашого класу геть не хотіли з ним спілкуватися. Це було для всіх якось соромно.
Тоді мені його було шкода. Але я також не спілкувалася з ним. Боялася втратити авторитет та репутацію першої красуні у класі. Після випуску наш клас не сильно спілкувався. На перших п’ять років ніхто навіть не прийшов. Хоч колишня староста й намагалася організувати зустріч. А ось на десять років пропозиції побачитися сипалися у груповий чат кожен день. Призначили дату, домовились про меню.
Але коли до банкетної зали увійшов красень чоловік у гарному діловому костюмі, то всі погляди були спрямовані на нього. Ще більше здивування бачилося в очах присутніх, коли почали розуміти, хто це. Хлопець, з якого всі кепкували та жартували як з гидкого каченятка, перетворився у красеня лебедя. Серед незаміжніх однокласниць одразу почалася конкуренція за місце біля нього. Всі так й про щось допитувалися у нього. За вечір він напевно разів десять повторив історію свого життя після школи.
А мені стало смішно від того, як дивилися на нього хлопці, які з нього кепкували у дитинстві. Найбільший забіяка класу стояв у стороні. Зі своїм черевом та надутим обличчям він явно не міг конкурувати з вчорашнім «відлюдьком».
