Два роки тому ми з дружиною придбали будиночок у невеличкому селищі за містом. Це не у місті жити! Власний дім, подвір’я, що хочеш, те і робиш, ніхто не заважає. Тихе та спокійне життя!
У нас є сусідка Уляна Борисівна. Ми з нею познайомилися відразу, як тільки переїхали до нового будинку. Вона жінка самотня, добра. Турботлива бабуся нас завжди пиріжками чи яблуками з свого саду пригощала. Так ми з нею і подружилися.
Ми Уляні Борисівні допомагали. Продукти, які їй потрібно, та ліки з міста привозили. Коли якась фізична допомога необхідна, ніколи старенький не відмовляли. У нас якесь свято – запрошували до себе як почесну гостю.
Та ми чомусь незчулися, коли наша доброта перетворилося у справжнє нахабство з боку цієї бабусі.
Вона може заходити до нашого будинку без стуку та попередження. А ми не звикли замикати ні хвіртку, ні двері будинку. Тому Уляна Борисівна може зайти до нас у будь-яку хвилину. Вона постійно запитує, куди ми їдемо та коли повернемося.
Одного разу вона приперлася, коли ми ще спали у ліжку. Зайшла собі спокійно і так прямісінько до нашої спальні почимчикувала, почала нас будити. А ми лежали у ліжку у спідній білизні!
Якось вона прийшла погодувати нашого кота. Бабця думала, що нас вдома немає. Годувати нашого Тома вона збиралася продуктами з нашого холодильника! Просто уявіть собі! Її про це ніхто навіть не просив!
Ось до чого призвела наша дружба з сусідкою. І так майже щодня. Заходить – не спитає, чи можна, чи ні. Нас вже, чесно кажучи, починає дратувати це. Геть немає спокою від старенької! Я розумію, що вона самотня. Але ж так не можна! Невже у неї совісті геть немає?
Мені наче і виховання не дозволяє відверто поговорити з нею на цю тему. Дружина теж соромиться образити бабусю. Як же їй коректно пояснити, що ця ситуація нас не влаштовує?
