«Дай мені, будь ласка, на кілька днів свої кросівки. Я хочу піти з хлопцем на побачення, а мої такі брудні й подерті, що мені соромн0,» – благала мене моя двоюрідна сестра. Але я не розумію, наскільки в неї коротка пам’ять. Як в акваріумної рибки – три секунди. Ми з нею кілька хвилин тому говорили, що вона так й не повернула мені купу одягу, прикрас, косметики та навіть гроші, які п0зичала на свої вищезгадані кросівки, які вже встигли подертися.
«Ти що не розумієш, що я тобі більше нічого не дам? Ти не вмієш повертати речі та борги. Я вже втомилася в тебе вимолювати назад свої гроші. Я їх не друкую вдома на машинці, а щодня ходжу на роботу. Ти гадаєш, що мені це подобається? Це ти можеш собі дозволити нічого не робити й сидіти на шиї у батьків. Я так не можу. Совість та виховання не дозволяє,» – відповіла я їй.
Вона ж замість того, щоб попросити пробачення почала мене звинувачувати, що я їй просто заздрю й не хочу, що б вона пішла на побачення з хлопцем. «Сама нікуди не ходиш, ні з ким не зустрічаєшся, а мені поради даєш, як я повинна себе вести,» – далі вона почала щось говорити про те, що її ніхто не любить, що я її ображаю. Потім почалися сльози.
Не встигла я зробити собі чашку чаю на кухні, як вона знову до мене підійшла. Весела, усміхнена. «Так що, де забрати твої кросівки, а то я вже повинна йти,» – сказала вона. Ну дійсно, пам’ять три секунди. Я знову відмовила й знову все повторилося. Сльози, докори, «пожалійте мене». Я більше не могла терпіти, а тому просто вигнала її за двері й сказала, щоб без моїх речей не поверталася. Але з того часу минуло вже кілька тижнів, а вона так й не приходить. Навіть не телефонує. А від мене не бере слухавки. Ось що робити. Як повернути свої речі? Не розуміє людина нормальної мови.
