На вулиці стояв мороз, календ арик сповіщав, що сьогодні останній день року та у двері хтось тихенько постукав.
– І не сидиться комусь дома, коли на вулиці така заметіль! – промовив старигань, підходячи до вікна, яке красиво розмалював іній – Чи то може мені вже чудиться?
Він повернувся до стола та продовжив переглядати старі світлини, але у двері знову хтось постукав. Цього разу дідусь просто відкрив двері. Перед ним стояло дівча, років 7, одягнуте у легеньку сорочку та хустку.
– Ти чого у таку заметіль, як гола ходиш? Швиденько забігай до хати – промовив до неї дідусь й швидко закрив за нею двері, не даючи холодному повітрю проковзнути.
– Миколо, що там у тебе трапилось? – почувся глухий говір старенької, яка вже другий день хворіла й майже не вставала.
– Та то до нас гості прийшли, люба – відповів чоловік і відразу простягнув дівчинці теплу ковдру й посадив її біля печі.
Доки дівчинка цокотіла зубами, намагаючись зігрітися, дідусь простягнув її хліба і почав гріти воду, щоб зробити чаю. За цей час дівчинка не промовила ні слова, лише сліпо дивилась навколо й особливо її погляд зупинявся на старенькій, що досі не підвела голови, щоб поглянути на гостю.
– Пригощайся чаєм і хлібом. Розкажи мені, доню, як ти у такому вигляді опинилась на нашому хуторі?
Вона тихенько продовжила пережовувати хліб і запивати його чаєм, нічого не відповівши, а через кілька митей заснула біля печі. Проснулась вона аж під вечір. За столом сиділа бабуся і дідусь, вона солодко їм посміхнулась.
Бабусі ставало краще, дивлячись на маленьку дівчинку, яка щиро хм посміхалась, хоча й продовжувала мовчати. Минуло кілька днів, як заметіль припинилась і у двері роздався голосний стукіт та чоловічий крик: «Вона у вас? Люба й блаженна наша?». Дівчинка, почувши знайомий голос, швиденько підігнула ноги під себе й сховала голову між колінцями.
– Як тебе ноги привели сюди? Прийшов та заважаєш жити людям старим! Йди геть! – говорив суворо чоловік, поглядаючи на те, як з обличчя дівчинки стікають гради сліз.
– Андрію, йди додому, ми дівчинку у себе поки залишимо, вона нам радість приносить, нехай трохи погостює, а коли набридне її, то сама повернеться – гукнула бабуся з-за столу.
Андрій уважно оглянув бабу, дідуся й дівчинку, яку сховалася за бабцею, щось мугикнув і пішов геть.
– Ну й славно – промовив Микола, закриваючи двері. Коли батько пішов геть, дівчинка радісно скокнула на ноги й обійняла бабцю та дідуся.
Вона була дванадцятою дитиною і якоюсь невдалою, як говорили батьки! Зі старшими братами та сестрами майже не розмовляла, а ті й своєю чергою пинали їй! Вона й не боронилась, лише тихенько мугикала собі під ніс
Стареньким маленька дівчинка приносила лише щастя. З часом вона почала помагати їм по дому, бабуся навчила її ліпити вареники та пироги, вона сама навчилась врити кашу. Часто між собою бабуся з дідусем перемовлялися, що це їм сам Бог такий новорічний подарунок зробив.
З часом вона і говорити з ними почала, тому що добре до неї ставилися. Коли її було 26 в один рік не стало і бабусі, і дідуся. Вона продовжила жити у них вдома, глядіти господарство, потім на роботу влаштувалась, там її пощастило познайомитися з майбутнім чоловіком, таким же добрим та щирим серцем, як і вона сама. Якось доля вела її до тих людей, що такі ж добрі, як і вона і всупереч всім негараздам, її життя було щасливим та спокійним.
