Зустрічалася я з Іваном ще зі студентських років. Він був моїй першим коханням. Згодом ми почали жити разом. Мріяти про те, щоб завести маля.
Але все було марно, ми прожили п’ять років, а завагітніти мені так і не вдалося. Пройшли лікування, їздили до найкращих лікарів, але все безрезультатно.
Врешті решт, я завагітніла. І ніби все чудово. На сьомому місяці у мене почалися перейми. Але, на жаль, маля врятувати не вдалося. Це була велика травма для мене, адже ми так довго проходили цей етап. Чоловік підтримував як тільки міг.
Минуло три роки, я наважилися завагітніти вдруге. Але історія знову повторилася. На сьомому місяці я знову потрапляю у пологовий будинок. Дитина n0мep ла після народження, врятувати її не вдалося.
І тут я впала у затяжну депресію. Я була виснажена, мені нічого не хотілося. У мене появився страх до наступної вагітності. Ми старалися навіть не говорити з чоловіком про дітей, адже ця тема на мене негативно впливала.
Пройшло три роки. Я дізналася, що чоловік знайшов іншу жінку на стороні. Сказав, що через те, що я не можу народити йому дитину, змушений зі мною розійтися.
Це був для мене справжній удар.
Кожного дня я старалася багато працювати, щоб навіть не мати часу думати про дурниці. Так і познайомилася на роботі зі своїм наступним обранцем.
Почали будувати стосунки та жити разом. Я одразу повідомила його, що не гарантую, що зможу колись народити йому дитину. Але він сказав, що це не так важливо. Він щиро покохав мене, і якщо не вдасться мені завагітніти, то ми всиновимо маля.
Пройшло три місяці. Якось на роботі мені стало погано, я втратила свідомість. Поїхавши в лікарню, мені повідомили, що я вагітна. В голові у той момент був і страх, і радість.
І от нашому хлопчику сьогодні виповнилося два рочки. У нас щаслива та міцна сім’я!
