Якось за спільним сніданком син каже до мене:
– Мамо, а чому я зовсім на тебе не схожий? Я справді твій син?
Я як почула такі слова, не втримала своїх емоцій:
– Сину! Ти що з глузду з’їхав!?
Чоловік почувши нашу розмову втрутився:
– Дмитрику, а хто ж тобі таке сказав?
Але я одразу перебила:
– Сину, у нас з тобою очі однакового кольору й волосся. Хіба цього мало? Ми однієї з тобою крові!
Хлопчик підбігає в ту же секунду до дзеркала. Уважно себе розглядає і каже:
– Ну так, справді. Але усім іншим я на тебе не схожий!
– Дмитрику, якусь частинку ти береш від матері, а якусь від мене. Не можеш бути повністю такий, як мати. Чи я помиляюся, кохана? Можливо я чого не знаю? – мовив з підозрою чоловік.
А я немов оскаженіла від цього питання. У нас з чоловіком вийшло надмірно емоційне спілкування, допоки син нас не зупинив:
– Мамо, тату! Досить сперечатися! Зараз я розкажу, чому я таке запитав!
Ми вчора писали контрольну роботу з української мови. І написав я її погано. Мені вчителька поставила сім балів і сказала, що я можу написати краще. І додала такі слова: «Дмитре, ти зовсім не схожий на свою матір!».
Оскільки, мене вчила українську мову та сама вчителька, що і мого сина, вона чудово знає, як я любила цей предмет. А згодом я також здобула філологічну освіту. Тому вона вирішила зробити порівняння, а мій син не так зрозумів.
Я пообіцяла сину, що ми сядемо та опрацюємо незрозумілий йому матеріал, щоб вчителька ніколи йому таке не говорила. І щоб наступного разу він написав на дванадцять балів.
Ми ще довго сміялися з чоловіком з цієї ситуації.
