Відколи ми повернулися з похо0рону наших молодих сусідів, мій Тарас ходив пригніченим. Для нього це були не просто сусіди, а друзі дитинства Микола і Іра. Та нещасний випадок на дорозі і їх не стало. Одного ранку Тарас підійшов до мене зі словами: «Юлю, Оля і Маринка в дитячому будинку, батьків у них немає, з родичів лише старенькі дідусь і бабуся, їм опіки не дають. Маринка моя хрещениця. Я не можу дозволити дівчаткам жити в дитячому будинку. Я повинен забрати їх звідти»
Я розуміла свого чоловіка. Я знала, що він чинить правильно. Але я просто психологічно не була готова стати матір’ю для двох дітей шести і семи років. Але нічого іншого не залишалося, я ж бачу як він важко переживає те, що трапилося. Довелося погодитися.
Два місяці пішло в нас на те, щоб ми повернулися в нашу квартиру не самі, а з двома нашими сусідками – Олею і Маринкою.
Дівчатка прийшли не такими як ми їх звикли бачити, вони були дуже пригніченими, з нами дуже стримано себе поводили. Нічого їм не хотілося, просто виконували наші вказівки й прохання. Ми не могли їх відволікти від такого стану, мені було дуже важко, я не знала як себе поводити. Я розуміла, що потрібно набратися терпіння, що занадто багато поганого вони пережили за ці пів року.
Спочатку я тримала себе в руках, але одного дня не витримала й почала плакати просто перед дітьми. Дівчатка розплакалися разом зі мною. Вони зізналися мені, що бояться, що з нами з чоловіком щось станеться і вони знову повернуться до інтернату. Я міцно обійняла їх і запевнила, що ми будемо себе берегти заради них. З того дня наш зв’язок почав зміцнюватися, дівчатка стали відкриватися нам.
Тарас почав більше працювати, адже зросли витрати, я ж залишилася ще дома, щоб ближче бути до дітей. Так ми прожили два роки. Раптом до нас завітали рідні бабуся і дідусь дітей. Вони сказали, що знайшли для Олі хорошу, а головне багату сім’ю. Ми були приголомшений цією пропозицією: як ми можемо розлучити наших дівчат?
Ми відмовилися від їхньої пропозиції.
–Навіщо вам наші онучки? Мабуть, грошей від держави хочете і квартиру. Ви повинні подумати про своїх майбутніх дітей, – видала нам бабуся.
Після від’їзду родичів наших доньок у мене піднявся тиск. Мене заспокоювали і Тарас, і дівчатка.
Та згодом все заспокоїлося, більше ніхто нам не давав подібних пропозицій. І ми дізналися чудову новину, я була вагітна. Ми були на сьомому небі від щастя. Згодом у мене народився синочок Максимко. Доньки для мене стали справжніми помічницями. Я стала гордою і щасливою матір’ю трьох чудових дітей.
Минуть роки, я сподіваюся, що наші діти будуть дружніми і підтримуватимуть один одного. А поки що ми насолоджуємося кожною хвилиною.
