Моя сім’я та, яку в суспільстві заведено називати “неблагополучною”. У ній тільки моя донька і я. Чоловік пішов від нас, коли донці був лише рік, я виховувала і ростила сама. Зараз мені 35 років, а моїй Яні 15. Лише п’ять років тому мені нарешті вдалося знайти стабільну роботу, але наші проблеми анітрохи не зменшилися.
Адже раніше донька була дуже слухняною, раніше була старанною ученицею, але з часом стала віддалятися. Що більше віддалялася, то гірше ставало. Усе, чого вже мені хотілося – це щоб якнайшвидше закінчилася школа. Адже мене постійно і регулярно викликали до школи, постійно якісь проблеми наголошували на недоліках моєї доньки, що приводило мене в жах та відчай.
Пригнічена й приголомшена, після таких зустрічей я поверталася додому, відчуваючи себе безсилою змінити ситуацію. Благання мої залишалися поза увагою, Яна вислуховував мої скарги, але не робила жодних дій. Мало того, що доньчина успішність страждала, так вона ще й нехтував своїми домашніми обов’язками.
Здавалося що гірше вже не може бути, але той випадок змінив все. Повернувшись з роботи додому і виявила, що в будинку панує безлад. Хоча неодноразово просила Яну прибратися після уроків, але вона вкотре проігнорував моє прохання. Поставивши чайник і почавши наводити лад, я помітила що з полиці зникла скринька, дерев’яна нічим не примітна. Але ми там зберігали свої невеликі заощадження.
Я завмерла в шоці. Невже Яна взяла без дозволу, але ж вона знає, що їх не можна брати? У голові не було жодних позитивних думок. Я й раніше бачила доньку в сумнівній компанії. Яна ніколи не розповідає про своїх друзів, вважаючи, що це не моя справа. Можливо, вони займалися чимось забороненим або крадіжками. Що ще я мала подумати? Напевно, вони змусили її винести останні гроші з дому.
Я ж не вірила, що таке може бути, донька ж не така. У паніці я почала телефонувати донці, та її телефон був вимкнутим. Я пішла у двір на її пошуки. Та не змогла її знайти. Повернувшись додому, я звинувачувала себе в усьому, у тому, що не знайшла правильного підходу, у тому, що не змогла правильно її виховати – самі лише крики й докори. Мені дуже хотілося попросити в доньки вибачення, сльози текли по обличчю.
Уже було пізно, близько опівночі, коли я почула як клацнув ключ. Щойно Яна переступила поріг, я кинулася до неї, обійняла, поцілувала холодні руки і просто плакала, адже в думках вже попрощалася з нею.
-Мам, я брала скриньку, щоб роздивитися й випадково упустила її, вона зламалася, вибач. Гроші з неї я поклала до шафи, я запитаю одного знайомого може він зможе відремонтувати. – почула я від доньки
-А де ж ти так довго була?
-Та знаю, що ти була у вчительки, ще й ця скринька… от я й вирішила поки ти заснеш перечекати.
У мене на очах навернулися сльози, і я зрозуміла їхню причину. Яна теж заплакала. Коли ми обидві заспокоїлися, я сказала: “Яночко, я часто кричу на тебе, роблю постійні зауваження… Просто мені зараз дуже важко самій. Я знаю, що ти хочеш модний одяг, новий телефон і смачну їжу. Я так багато працюю, але грошей на все не вистачає. Вибач мені, я ніколи не хотіла тебе образити”.
Ми душевно говорили, мабуть вперше за довгий час, а лягли спати під ранок. Наступного ранку я пішла на роботу, а донька до школи вперше поцілувала мене перед виходом. Повернувшись увечері з роботи, я зі здивуванням виявила, що домашні завдання зроблені, у квартирі чисто, а Яна навіть посмажила для нас картоплю.
З цього моменту ми перестали приділяти увагу тільки шкільним питанням, ми говорили про те, що приносило нам радість. Можливо, у доньки і не було вродженого таланту до навчання, але це не означало, що її шлях був закінчений. Яна наполегливо намагалася поліпшити свої оцінки і здивувала всіх новою рішучістю , вона змогла закінчити школу з хорошими оцінками.
Зараз моя донечка наречена, я з гордістю дивлюся на свою дівчинку. Я вдячна Богу, що вчасно змогла порозумітися з донькою. Мами пам’ятайте, що оцінки і вчителі ніколи не замінять вам рідної дитини. Довіряйте дітям і любіть їх.
