— Ну що, не приїде… — з гіркотою зітхає Валентина Сергіївна. — Ми з чоловіком вже навіть не хвилюємось, звикли. Кожного разу одне й те саме. Спочатку обіцянки, потім мовчанка.
— Що трапилося цього разу? — запитую я. — Знову невістка не дозволила? Як пам’ятаю, ви з нею якось не дуже ладнали…
— Може, і не дозволила. Хоч син жодного разу прямо не сказав, що це вона його тримає. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — усе. Вона знайшла, як його утримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачите, не може викроїти одного дня, — говорить Валентина, ледве стримуючи образи.
Мова йде про її 40-річного сина Тараса. Він виїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався у обласному центрі, працює слюсарем. Раніше сам усе робив, тепер лише керує. Оружився у місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обидва були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Валентина. — І я розумію чому. Дуже вже характер у неї… важкий. Із першого погляду ми не сприйняли одна одну. Я старалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.
— Я її пару разів чула по телефону, — підключається сусідка, — вона так, наче кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її «великою ласкою», він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося пізніше, усе переіграла.
— Вона вагітна, — із досадою каже Валентина. — От тепер, бачите, не можна її саму залишити. Хоч доросла жінка, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому капати на мозок. Він спочатку опирався, а потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валентини. — Він що, її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він повинен від усього відмовлятися заради неї?
— Ось-ось, — продовжує Валентина. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так залишилася з ребёнком на руках. Тепер живе у батьків.
— Але ж Тарас — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — махає рукою жінка. — Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.
— А що вона йому сказала?
— Що ми завжди чогось від нього хочемо. Що тримаємо його подалі від сім’ї. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він повинен проводити з дружиною та дивною, а не «балувати вигадками старих». І що наш дім їй не потрібен, залишіть його собі.
— Яка нахаба! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?
Чоловік Валентини не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А він нехай сидить із дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.
— Тільки ж він не розуміє, — тихо промовляє Валентина. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…
