Учора мій хлопець тихо промовив, дивлячись крізь мене, ніби шукав шлях у лабіринтах власних думок:
У суботу до мене завітають хлопці. Чи не поїхала б ти до батьків?
Світ переді мною закрутився, а чашка в руках почала танути між пальцями, як цукрова лампада в храмі сну.
Богдане, знову цей день? спитала я, і голос мій розчинився у стінах, де оселилися відгомони чужих розмов.
Та, раз на місяць збираємось, ти ж знаєш, його слова змінювались шматочками пазлів, що не сходилися.
Я дійсно знала хлопці Богдана раз на місяць приходили грати у “Монополію” чи “Колонізаторів”, накручуючи млрд гривень на паперових мостах наших нічних міст. І щоразу, як дивна традиція, його прохання залишити квартиру, стати немовби чужою у власній оселі. Ми мешкаємо разом два роки: мені тридцять один, йому тридцять чотири. Його друзі такі ж дорослі чоловіки, усі у київських офісах, зі своїми Марічками та Соломіями. Але дивина ця: лише я мусила кудись зникати з нашої однокімнатної квартири на Позняках.
Я мандрую кожного разу до бабусі в Суми, до батьків у Вінницю чи, як у дитинстві, до подруги Катрусі десь на Виноградар. І кожного разу відчуваю себе маленькою дівчинкою, що не вписалася у дорослий світ забав, для якої в ночі немає місця під одним дахом із чоловіками.
Перший “День без жінок” пробіг як поважна церемонія: ми щойно з’їхались, стіни ще пахли новими книжками і кавою, а Богдан сказав мов сріблиться:
У суботу хлопці прийдуть може, побудеш у когось?
Я посміялася:
Чому? Тут же і мій дім.
Зустріч без жінок. Чоловічий день. Щоб усі були собі.
Інші дівчата теж виїжджають?
Ні, вони ж живуть окремо, а нам разом незручно тобі буде.
Думала: гаразд, нехай цей раз. Поїхала до Катрусі, сміялись до півночі.
Богдан повернувся щасливий, як після перемоги “Динамо”:
Дякую, що поїхала. Класно провели вечір.
Наступного місяця знову до батьків, потім до бабусі, потім знову подрузі. Вже півтора року: раз на місяць я тінь, що покидає власний дім ради “чоловічої вечірки”.
Якось мій сон розчарувався у цій реальності:
Не всі дівчата їдуть з дому, коли їхні хлопці влаштовують ігри. Запитала Соломію, дівчину Артема, другого “чоловічого” з компанії:
Ти куди їздиш у такі вечори?
Вона здивовано кліпнула:
Нікуди. Я вдома. Вони в залі грають, а я малюю на кухні.
І тебе не просять поїхати?
А навіщо? Це ж і мій дім.
Запитала ще двох. Усі лишались. Лише мене прохали стати десь у підвішеному стані.
Почала питати Богдана:
Чому інші лишаються, а я щоразу маю йти?
Він замислився, підраховуючи мікрометри у нашій квартирі на Борщагівці:
В них квартири, як виставкові зали, дві-три кімнати. А у нас коробка тобі незручно.
Мені нормально. Навіть навушники маю, читатиму книгу.
Ні, краще поїдь. Всім буде краще.
Всім. Не мені. Їм краще ніж мені.
Що болить найбільше збираючи сумку на ніч, я перетворююся на людину, що знімає житло без права постійного проживання лише оренда за 7000 гривень щомісяця. Це і мій дім, але раз на місяць я зайва.
Їду з валізою до бабусі, а вона в окулярах-півмісяцях питає:
Оп’ять посварилися?
Та ні, Богдан з друзями буде.
А ти чому не вдома?
Соромно пояснювати, що мій чоловік мріє бути без мене.
У батьків те ж саме: мама, стерильна і пряма як Прометей, мовчки засуджує:
Учора була і знову?
У Богдана день без жінок, відповідаю.
Вона мовчить. Її очі важать кілька десятків кілограмів правди.
Що ще? Богдан постійно хвалить мене, мовби я олімпійська чемпіонка з поступливості:
Інші хочуть ресторанів, подарунків, моря за кордоном, ти в мене не така. На кафе раз на місяць ходимо і нічого.
Так, не прошу зайвого. Удвох ні разу не були на відпочинку, тільки переписані валізи між поїздками ночувати до родичів. Він заробляє нормально, але коли говорю про відпустку чи навіть просто залишитися вдома, стаю “вимогливою”.
Раз на місяць можеш поїхати, це ж не так складно, каже Богдан.
Не складно. Тільки речі збирати, як вийти у ніч із затуманеного перону.
Але мати право просто залишитися вдома це уже щось надреальне.
Мати Богдана взялась мене навчати:
Ти чого їдеш? Це твій дім. Сиди, познайомся з його друзями.
У них день без жінок, буде ніяково.
Якщо він не кличе тебе у компанію це дивацтво. Ти його половина!
Вона має рацію. За два роки я майже не знаю тих, через кого мене виганяють з дому. Коли вони заходять, я тінь на підлозі.
Я боюся. Нові люди у снах це як черговий рівень лабіринту: простіше поїхати, ніж ганятися за поясненнями.
А нещодавно дізналася коли Богдан не може, друзі збираються без нього і на весілля не звуть.
Чому не кликали на весілля Володимира?
Бюджетно…
Чи може він їм не такий близький, як вважає?
Він кличе, а коли треба, виганяє мене, а сам на ті весілля не ходить. Здається, місце для кожного у цьому сновидінні іронічна алюзія на справжню дружбу.
Я аналізую: чого я мовчу, чому боюся вимагати хоч трохи? Бояться втратити не Богдана власний образ “зручної жінки”.
Кілька днів думаю: поїхати знову кавувати до батьків, чи залишитися?
Поїду значить, підкорюся ще раз, розчинюсь у його бажаннях.
Залишусь буде буря, скандал, ярлик “вимогливої”.
Що ж гірше? Я не знаю. Але знаю одне: у цьому сні треба прокидатися.
Жінки, чи було у вас так, що чоловік просить поїхати, коли у нього друзі? Як це сприймали ви?
Чоловіки, навіщо вам дні без нас? Чому свої дівчата повинні залишати власну домівку?
Жінки, буває таке, що вас хвалять лише за поступливість до чого це призводить?
Чоловіки, якщо вас не кличуть на весілля, доки ви кличете у гості чи це справжнє братерство?
А вранці між сном і кавою я думаю: хоч раз у цьому місяці хочу лишитися сама з собою у власному житті.
