П’ять років мої сини не з’являлися в мене, але варто було вирішити переписати квартиру на племінницю — і вони тут як тут.
У мене двоє синів, троє онуків, двоє невісток — а при всьому цьому я жила, як самотня. Лиш тільки заговорила про те, щоб віддати житло племінниці, як усі одразу згадали, що у них є мати. Прибігли, влаштували сцену. І стало остаточно зрозуміло — їм від мене потрібні лише стіни.
Коли народилися мої хлопці, я раділа — думала, будуть опорою на старість. Помилилася. Доглядає за мною не власна дитина, а племінниця — у якої, до речі, є свої батьки: мій брат і його дружина.
Мабуть, ми з чоловіком десь помилилися, не зуміли виховати гідних синів. Поки їхній батько був живий, вони хоть інколи заходили. А як тільки його не стало — зникли. П’ять років не бачила їх.
Живуть вони, до речі, у тому самому місті. Не за рогом, але всього сорок хвилин автобусом. Обоє одружені, у обох родини. У мене двоє онуків і онука, яку я навіть разу на руках не тримала. А мені самій важко — з віком ноги болять, після травми ледве пересуваюся. Додзвонитися до них — ціла епопея. Кожен раз — обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо» — але далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я подумала, що все ж попрошу допомоги. Треба було підправити стелю. Подзвонила одному синові — пообіцяв. Подзвонила другому — теж пообіцяв. Ніхто не прийшов. Довелося викликати майстра. Платила, не жалкуючи — гроші не головне. Але серце боліло: невже своїм дітям я стала чужою?
Потім зламався холодильник. Я в цьому нічого не тямлю, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — нехай сходять зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була проста: «У магазині тобі все пояснять». Довелося дзвонити братові — приїхала його дочка з чоловіком, допомогли.
А потім почалася пандемія. Сини стали дзвонити раз на місяць, питали: «Ну як ти там?» — і все. Давали поради: «Нікуди не ходи, замовляй продукти з доставкою». А як це робити — не пояснили. Племінниця ж сама мені все показала. Вона батькам щодня дзвонить, замовляє їжу, ліки, піклується. І мене не кинула.
Зрозумівши, що мої діти залишили мене саму, вона почала дзвонити, навідуватися. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа зі мною, коли я хворіла. Навіть просто приходила — випити зі мною кави, побалакати. На всі свята запрошувала до себе: у неї родина, брат, батьки — і я. Її донька називає мене бабусею.
І я подумала: а чому б не залишити їй квартиру? Вона нічого не просить, але робить все від душі. Хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — подяка.
Коли вже збиралася йти до нотаріуса, зателефонув старший син. Запитав, куди йду. Я чесно відповіла. І тут почалося: крики, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Вислухала — і пішла далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онуку. Принесли пиріг. Здавалося б — диво. Та справа, звісно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати, що племінниця мене вижене. Що вона не родина, а вони — мої діти, і як я можу віддавати житло чужим?
Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу сама». Вони розлютилися, хлопнули дверима. І наостанок пообіцяли, що більше я не побачу онуків і допомоги від них чекати не варто.
А я й не чекаю, рідні мої. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише тому, що квартиру ділити зібралися. Самі ви мені чужі стали. Зроблю, як вирішила: квартира дістанеться племінниці. А якщо вона одного разу й справді мене вижене — що ж, це мій вибір. Але я в неї вірю. Вона — людина з серцем. Не те, що ви…
