“Дитина без коріння – як сухе листя, що носить вітер хто знає куди.”
— Ти завжди відчувала себе таким листям? — запитав Микола, розмішуючи каву у моїй великій кухні.
Я подивилася на нього. Єдину людину, яка знала всю правду. Того, хто допоміг мені знайти її — жінку, що носила мене під серцем, а потім кинула, ніби зайвий папірець.
Мій перший крик не розтопив її серця. Все, що залишилося — записка на дешевій ковдрі: “Пробач мені.” Одне слово. Уся любов, якої мені судилося не пізнати.
Надія Іванівна та Василь Петрович, літня пара без дітей, знайшли мене вранці жовтня. Відчинили двері — і побачили плачений клубочок. У них вистачило людяності не віддати мене до притулку, але любові — ні.
— Ти живеш у нас, Оленко, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — казала Надія Іванівна щороку в день, коли мене знайшли.
Їхня квартира стала моєю кліткою. У передпокої мені виокремили куток з розкладалкою. Їла я окремо, доїдаючи їхні холодні залишки. Одяг купували на Барабашово — завжди на два розміри більше. “Доростеш”, — казала вона. Та коли доростала — речі вже розпадалися від старості.
У школі я була вигнанкою. “Підкидьок”, “найдениця” — шепотілися за спиною.
Я не плакала. Навіщо? Я копила в собі все: силу, лютість, завзятість. Кожен плювок, кожен холодний погляд ставав паливом.
У тринадцять я почала працювати: роздавала листівки, вигулювала собак. Гроші ховала у щілину між половицями. Одного разу Надія Іванівна знайшла їх.
— Вкрала? — спитала вона, стискаючи пом’яті гривні. — Знала я, кров не обдуриш…
— Це моє. Я заробила, — відповіла я.
Вона кинула гроші на стіл:
— Тоді плати. За їжу. За дах над головою. Час настав.
До п’ятнадцяти я працювала у вільний час. У сімнадцять вступила до університету в іншому місті. Виїхала з рюкзаком і коробкою — там лежало моє єдине скарбище: фото немовляти, зроблене медсестрою перед тим, як “мати” забрала мене з пологового.
— Вона ніколи тебе не любила, Олю, — сказала на прощання Надія Іванівна. — І ми теж. Хоча хоч були чесні.
У гуртожитку я ділила кімнату з трьома сусідками. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до знемоги — лише відмінні оцінки, лише стипендія. По ночах працювала в цілодобовому магазині. Однокурсники сміялися з мого поношеного одягу. Я їх не чула. Я чула лише голос усередині: Я знайду її. Я доведу їй, кого вона втратила.
Немає нічого страшнішого за відчуття, що ти нікому не потрібен. Воно вростає під шкіру, ніби скалка, яку не витягти.
Микола знав мою історію. Знав, як я піднялася. Як рвалася вперед, немов задихаючись.
— Ти знаєш, що це не принесе тобі спокою, — сказав він одного разу.
— Мені не потрібен спокій, — відповіла я. — Мені треба перевернути цю сторінку.
Життя непередбачуване. ІнВона стояла на порозі мого дому, зморена вітром минулого, і в її очах нарешті з’явився спокій, коли я прошепотіла: “Ти вільна, мамо, і я теж”.
