Коли мовчання стало голоснішим за слова
Ранок був холодним, наче осінь вдерлася до міста без попередження. Олег збирав речі в тиші, яка різала слух гірше за будь-який крик. Ні скандалів, ні хлопання дверима — лише шелест акуратно складених светрів, клацання вийнятої з розетки зарядки, скрип футляра для зубної щітки. Він зупинився біля вікна, дивлячись на сірий двір Києва. Не для прощання — щоб закарбувати в пам’яті, як падає світло на облуплену раму, як тінь від старої гардини лягає на підвіконня. Марійка спала. Чи вдавала. Швидше за все, вдавала — її дихання було надто рівним, як у людини, що боїться дотику.
На кухні він увімкнув чайник. Руки не тремтіли, але всередині ніби розсипалося — наче скляні намистини з порваного намиста. Не біль, не образа, а мовчання, що стало важким вантажем, який не давав замкнути валізу.
Вони не сварилися. Не зраджували. Не підвищували голосу. Просто перестали бути цілим. Наче кожного дня, по крихті, вони віддалялися один від одного, не помічаючи, як між ними виросла прірва, в якій луною відбивалася порожнеча.
— Коли поїдеш? — спитала Марійка, з’явившись у дверях. Її голос був спокійним, майже байдужим, ніби вона питала не про нього, а про валізу, що стояла в куті.
— Зараз, — відповів Олег, не піднімаючи очей. Він знав: гляне на неї — і не зможе піти.
Вона мовчала. Він не обертався. У цьому мовчанні було все: і «залишся», і «йди», і «я більше не можу», і «все мало бути інакше». Воно зависло в повітрі, як остання нитка, яку можна було вхопити, але ніхто не наважився.
Він вийшов, залишивши ключ на тумбочці біля дверей. Не озирнувся, не затримався. Сходи пахли сирістю, чужими вечерями та ранковою метушнею — десь хлопнули двері, десь брязнув посуд. Олег спускався, ніби проходив останній рівень знайомої гри — без помилок, без почуттів. Усередині було виметено, як після переїзду — чисто, але моторошно порожньо.
Спочатку він жив у друга, у тісній квартирі на околиці. Потім зняв кімнату — маленьку, з облупленою фарбою на стінах та ліжком, яке скрипіло при кожному русі. Почав бігати вранці, не тому що любив, а щоб хоч якось заглушити внутрішню порожнечу втомою. Ходив до іншого магазину, де ніхто не знав його обличчя. Увімкнув музику голосніше, навіть коли не слухав, тільки щоб не чути тишу. Шукав нові маршрути, нові звички, нові обличчя. Змінював все, що міг. Але тиша всередині не йшла. Кожної ночі вона сідала поруч, дивилася в темряву й не відпускала.
Марійка залишилася в їхній квартирі. З їхніми шторами, з його книгами на полиці, з його кружкою, яку ніхто не прибрав. Поличка у ванній залишилася недоторканою, фотографія на холодильнику — на місці. Вони стали чужими — без драм, без зрад. Просто тому, що вчасно не сказали один одному правди. Тому що кожен чекав, що перший крок зробить інший.
Минуло три місяці.
Вони зустрілися випадково — у аптеці на розі, у сірий полудень, коли вулиця була майже пустою. Олег купував бинти й знеболююче. Марійка — сироп від кашлю й мазь. Їхні погляди зустрілися одночасно, і обидва завмерли, наче час зупинився.
— Привіт, — промовив він, трохи тихіше, ніж хотів.
— Привіт, — відповіла вона, уважно вдивляючись. — Ти схуд.
Він знизав плечима. Хотів сказати щось легке: «Робота, біг, не сплю». Але промовчав. Купив, що треба, і вийшов першим, намагаючись іти повільно, наче це могло щось змінити.
Через два дні він написав. Не запитання, а пропозицію: «Кава. Без розмов». Без надії, без очікувань. Просто відправив. Вона відповіла майже відразу. Погодилася. Коротко, без зайвих слів. Ніби теж чекала. Або знала, що він напише.
Вони зустрілися в маленькій кав’ярні біля парку. Пахло свіжою випічкою, кавою та чимось непомітно новим, ще не розпакованим. Олег дивився на неї — вже не свою, але до болю знайому. Марійка дивилася на нього — без злості, без докорів, але наче через скло, за яким залишилося їхнє минуле.
— Я думала, ти повернешся, — сказала вона. Спокійно, як про щось неминуче, з чим вона змирилася.
— Я чекав, що ти покличеш, — відповів він. Так само рівно. Без натяків. Без прохань.
Вони ледь посміхнулися — гірко, але легко. Як люди, які все зрозуміли, але не знають, як із цим жити.
Іноді між людьми виростає не стіна, а тиша. Така, що її боїшся порушити. Бо в ній — страх відкинення. Або правда, яку не готов прийняти.
Вони не сказали: «Давай почнемо спочатку». Не кинулися один до одного, не шукали слів, які б усе виправили. Просто пили каву. Повільно. Кожен у своїй тиші. А потім вийшли — кожен своєю дорогою. Без обіцянок. Без озирань назад.
Та через годину вонаВони зустрілися знову через тиждень — без слів, але тепер з легкістю в серці.
